Ми з Марією на півдня засіли за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Марія показала, як діє давня конструкція — килимова доріжка трохи виросла під її справними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в Інституті декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала мені свої роботи — я очам не повірила. Майже два десятки гобеленів, кожен з яких — маленький шедевр.

— Маріє, ти ж на золоті сидиш!..

Сміється у відповідь. Не продає, бо шкода. Ці — найулюбленіші. Але приблизно два гобелени на місяць віддає на реалізацію місцевому бізнесмену. Енергійний хлопець їздить курорт

ними містечками і там пропонує приїжджим вироби народних умільців — килимки, вовняні шкарпетки, овечі камізельки, дерев’яні кулькові ручки, ложки, сільнички, різьблені тарелі…

Свої роботи, прості, лаконічні, досконалі за добором кольорів, Марія робила без попередніх ескізів, використовуючи нитки, пофарбовані цибулинням, чорницями, відварами трав… Кожен гобелен — в одному екземплярі. Єдине, чого їм бракувало, — відповідної оправи.

У мене виникла ідея. Я принесла з двору галузки, які залишилися від грубих вишневих гілляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочків — у рамці з нерівних гілочок з червонуватим відтінком він виглядав досконало. Але як ці гілки закріпити?

Я знаю як, сказала Марія, хоч я й слова не вимовила. — Зараз…

Понишпоривши в сусідній кімнаті, вона засилила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гілки. У чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустрічних патичків такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над місцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетиві сірих ниток.

У салоні на таку красу можна ставити сміливу ціну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповідує принципи екожиття, має алергію на євроремонти і платить за хро-бачливі яблука більше, ніж за підозріло гарні, у парафіновій плівці… Треба лише знати, куди Марійчині шедеври запропонувати. І після обіду я поїхала до Львова.

…Моя ідея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузі невдалою. І контракт, про який я домовилася, і його вигідні умови Марія сприйняла без ентузіазму.

— А хто їздитиме до Львова? Хто відвозитиме роботи? Муситиму відповідати вимогам, виконувати умови угоди, спішити… не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.

— Невже тобі гроші не потрібні?
— Мені достатньо того, що маю, — повторила вона спокійно, ніби терплячий вихователь до дитини.

— А що ти маєш? Щоденну важку роботу?

— А тобі легко? Кожному здається, що деінде в чомусь іншому буде легше. А це не так. Я знайшла свій… режим, чи що… Свій ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленів не більше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три дні. Тому для мене стати до верстата — це радість, а не зобов’язання.