Порцеляна завжди була втіленням краси, витонченості, розкоші — як посуд «найкращих домів» і як гордість приватних і музейних колекцій. У творенні цієї краси й гордості роль фахівця з розпису, який є насамперед живописцем, графіком, важко переоцінити. Доля чаші, настінної тарілки, сервізу чи свічника — у прямому значенні в його руках. Чи набудуть із роками ці тарілки, вази, фігурки статусу художніх цінностей, чи будуть забуті — ось у чому питання.
Нині, коли епоха йде семимильними кроками, мистецтво теж не розмінюється на дрібниці — працює великими мазками. Здається, що тонке, кропітке, технологічно складне та консервативне ремесло ручного розпису порцеляни приречене на вимирання. Це заняття вимагає іншого ритму, усамітнення та поміркованої зосередженості, ледь не монастирської тиші.

На щастя, у нашій столиці ще не перевелися добровільні самітники, які творять справжню красу. їх можна знайти в Майстерні колекційної порцеляни, де працюють Олександра Кара-сьова, Юлія Красна та їхні учні. Життя в мистецтві для цих художниць розпочалось у вісімдесятих роках. Олександра і Юлія пройшли всі етапи великого шляху художниць-порцеляністок. Тепер жінки працюють над серією настінних тарілок із краєвидами Києва.

Кожна з художниць пропонує свою манеру розпису й авторський погляд на дорогі серцю місця. У Юлії Красної – глибина, об єм, увага до деталей, в Олександри Карасьової — настрій, варіації на тему, вільний політ, мінімалізм малюнка. Роботи Юлії є ніби продовженням української історичної традиції в розписі порцеляни наприкінці дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століття. В Олександри Карасьової – Київ умовний, не фотографія, а образ, нагода для вільних асоціацій, легкі вправи для розвитку розумової діяльності. У роботах Юлії майже не буває «білих плям»: її тарілки «наповнені» об’єктом зображення — хай то буде Софійський собор чи Кирилівська церква. Олександра ж намагається не зафарбовувати порцеляну, а всіляко підкреслювати її білизну. Залишається тільки шкодувати, що роботи, які вже знаишли своїх власників, тепер можна побачити лише на знімках.

Малюнок на порцеляні містить справжній парадокс. У чому ж він виявляється? З одного боку, до фахівця з розпису висувають високі вимоги, як і до будь-якого художника, що взяв на себе сміливість сказати власне слово про світ. Водночас потенційний власник сервізів, чаш, ваз, тарілок за багатовіковою давньою традицією хоче бачити красу в одній застиглій точці — як ліки від хвороб усього світу. Наявність такого парадокса підтверджу

ють слова художниць. Вони кажуть про білу гладь порцеляни як про полотно, про чистий аркуш паперу. Що тут можна додати? Мабуть, лише те, що чиста краса — це лише ілюзія, недосяжний ідеал, а крихкі предмети з порцеляни — ідеальна нагода про це подумати.

400 слів За І. Герасимовою