Натуралістично-позитивістські мотиви в українській філософії другої половини XIX ст. продовжувала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913 рр.) — українська поетеса, літератор, талановитий представник філософської думки в Украї­ні. У своїй творчості вона розвивала ідеї Г. С. Сковороди й Т. Г. Шевченка, запропонувала свій оригінальний філософський дискурс, який умовно називався «філософія переживання».

Під переживанням Леся Українка розуміла необхідність стійко сприймати драматизм людського існування й усвідомлювати його перехідний характер. Звідси спрямованість і наповне­ність сенсу життя, що є результатом індивідуального воле­виявлення людини без втручання надприродних сил.

В основі цих філософських роздумів лежали ідеї послідовного матеріалізму, діалектики, впевненість у пізнавальних можливос­тях людини, реалістична естетика та історичний оптимізм.

Показовими були антропологічні ідеї Лесі Українки. Вона вважала, що сутність людини можна зрозуміти лише через її осо­бисті соціальні якості, серед яких найвище значення має гідність (як найбільша цінність людського існування). Гідність стала ніби віддзеркаленням духу Прометея, який мав визначити сенс життя людини, а головне — бути принципом, з якого розпочнеться по­долання «рабства» в людині й серед людей. Ці думки доповню­валися необхідністю обстоювання національної гідності й вияву активності в подоланні насильства й гноблення людини людиною в будь-якій формі. Ідея прометеїзму орієнтувала на те, що осо­бистість, завдяки активності, стає своєрідним пророком, месі­єю, який веде людей через драматизм їхнього існування до волі й щастя.

Леся Українка усвідомлювала, що значна частина суспільства була масою поневолених людей, «заражених психологією рабів», що виявлялося в рабській покірності й деструктивному пристосу­ванні до страшної дійсності. Першим кроком до подолання «раб­ського духу» поетеса вважала необхідність змінити умови й об­ставини соціального життя, що його породжують. Леся Українка закликала людей до пробудження від страшного «сну», боротьби проти поневолення людей і національного приниження тощо.

Етичні та естетичні погляди Лесі Українки були орієнтовані на щонайбільше врахування людського характеру (його етичних та естетичних особливостей).

Головним критерієм етичної поведінки особи (яка пробуджує народ до дїі) є не бездумна орієнтація на революційний подвиг, а, навпаки, орієнтація на тверезе раціональне осмислення потреб суспільства, згідно з якими виникають революційні пе­ретворення.

В основі естетики Лесі Українки були ідеї про єдність трьох цінностей — народності, краси та ідейності. Інакше кажучи, творчість художника повинна нести красу, мрію, ідеал. Ці цінно­сті є загальноцивілізаційними, за них борються всі прогресивні люди світу. Тому мистецтво має виконувати певні виховні функ­ції з метою формування активної позиції людини. Водночас по­етеса критикувала теорію чистого мистецтва.

Особливою характеристикою філософської позиції Лесі Україн­ки було її непримиренне ставлення до релігії та церкви. Поетеса стояла на позиціях войовничого атеїзму, який давав їй підстави говорити про те, що релігію вигадали люди, які не могли поясни­ти незрозумілі явища природи. Фантастичне пояснення природи та соціального світу було використане експлуататорськими кла­сами, які за допомогою релігії й церкви виправдовували рабство людей, дух покори, несправедливості та експлуатацію людини людиною. З цього випливало, що подолання рабського існування людини потребує знищення релігії й церкви. Дух прометеїзму Лесі Українки робив її непримиренним критиком тих соціальних обставин (зокрема й релігійних), які знищували в людині її най­кращі людські якості.