Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище – Левицький) – український прозаїк, перекладач. Він увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози.
За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят ви-сокохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літератур-но-критичних статей.
Особливості творчості:
– увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими худож-німи засобами; •
– у соціально-побутових оповіданнях та повістях відобразив тяжке життя українсь-кого народу другої половини XIX ст., показавши життя селянства й заробітчан, злид-нями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли; ,
– на відміну від своїх попередників – Г. Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами;
-своєрідна риса стилю І. Нечуя-Левицького – тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, Побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів;
– тонкий гумор.
Жанр: Яскравий зразок реалістичної соціально-побутової повісті, у якій на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються характерні риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям.
Новаторством І. Нечуя-Левицького в зображенні побуту селян були реалістичні тенденції (життя без прикрас).
Соціально-побутова повість – вид епічного твору, головна увага якого зосереджується на розкритті суперечностей і закономірностей суспільного життя, соціальній зумовленості дій і вчинків персонажів, зображенні їх у побутовому середовищі.
Жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображення повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженням, «на жарти, емішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний».
Особливості композиції
Розгортання сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен, колізій, завдяки чому виразно окреслюється характер конфлікту. Смислову роль відіграють численні діа-логи.
Основний конфлікт повісті – соціальний. Перед читачем проходять епізоди ‘ постійних сварок у сім’ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх прав на власність.
Основні персонажі: старий Омелько Кайдаш та його дружина Маруся, сини – Карпо та Лаврін, невістки – Мотря і Мелашка.
Головна думка повісті: Через показ конкретних буденних ситуацій автор змальовує здрібніння людської душі. Духовна роз’єднаність, спричинена відсутністю прагнення зрозуміти одне одного, – це те лихо, яке отруює кожний день життя і батьків, і їхніх синів та невісток.
I
Недалеко від містечка Богуслава, біля річки Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Воно потонуло у вербах і садках.
Під однією горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша.
Одного літнього дня Омелько Кайдаш сидів у повітці [сарай, відкритий з однієї або кількох сторін] й майстрував. «Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами».
На току два Кайдашевих сини, Карпо (старший) та Лаврін (молодший). Це «молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах,з батьківськими карими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».
«Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір». Відбулася розмова між братами за дівчат. Лаврін пропонував Карпові різні кандидатури (Палажку, Хіврю, Вівдю, Химку, Олену Головківну, Одарку, Хотину, Ганну).
«Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем», – казав Карпо.
«Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо», – сказав веселий Лаврін, «Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку», – сказав Карпо.
Лаврін запропонував дочку Довбиша Мотрю. Карпо над цим задумався.
У тексті наводиться опис Кайдашихи:
«Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства».
Омелько Кайдаш зайшов у шинок, пиячив, поки не пропив половину грошей. Потім пішов додому, загрюкав у двері. Але Кайдашиха не пускала, тільки лаялася. Нарешті Лаврін відчинив батькові. Але п’яний