Дія повісті «Атала» розгортається в Північній Америці, серед диких індіанців і християнських місіонерів, на тлі незайманої природи, якій належить у творі активна роль. Молодий індіанець Шактас у сутичці з ворожим племенем був захоплений у полон, де його чекала неминуча смерть, але його рятує дівчина-християнка Атала. Вони втікають від погоні, пробираються крізь лісові нетрі, де їх підстерігають різні небезпеки, і під час цієї втечі молоді люди палко покохали одне одного. Однак на шляху до «земного щастя» перед ними постає непоборна перешкода – обітниця, яку принесла мати Атали; за цією обітницею її донька мала стати «нареченою Христа», тобто черницею. Патетично змальовує Шатобріан жорстоку боротьбу, що розігрується в душі нещасної дівчини, боротьбу між пристрастю й християнською вірою. Не в змозі витримати цю боротьбу, Атала заподіює собі смерть, а Шактас переживає тяжку душевну кризу.

Саме тут і виявляється пов’язаність повісті «Атала» з ідеями «Генія християнства»: змалювання душевної боротьби й самозреченості героїні в контексті трактату ставало показом тієї особливої духовної краси людини, що з’явилася на грунті християнства. На таке сприйняття повісті розраховував автор, і був прикро вражений, довідавшись, що твір викликає іншу реакцію в читачів, протест проти безжальності «християнської ідеї», що руйнує Щастя молодих людей і прирікає героїню на загибель.

У повісті «Атала» знайшло яскраве вираження те новее відчуття природи, яке Шатобріан виніс із мандрів первісною Америкою. Тут персонажі вперше у французькій літературі постали в органічному зв’язку з природою, яка виступає ніби третім активним героєм повісті. Причому, на відміну від його колишнього наставника Руссо, який знаходив у природі силу дружню й добродійну щодо людини, Шатобріан зображає її прекрасною і величавою, але водночас стихійною і грізною, такою, що своїми масштабами безмірно переважає людину і загрожує їй загибеллю. Таке її зображення було також розривом з пасторально-ідилічною традицією, яка домінувала у сприйнятті природи протягом двох попередніх століть і у французькій літературі виявилася особливо стійкою. Романтизм ніс з собою інше відчуття і переживання природи, романтики знаходять красу в природі стихійній і дикій, безмірній і бурхливій, сповненій динаміки й контрастів, її відчуття у них суб’єктивізується й набуває ліричної експресії. Не все це ще можна знайти в повісті «Атала», але в цілому вона є важливим романтичним проривом у цьому напрямі.

Повість «Атала» має сюжетне обрамлення, за формою це розповідь старого Шактаса своєму прийомному синові Рене. Водночас вона звучить і сповіддю Шактаса про те, як він, переживши тяжку душевну драму, знайшов порятунок у християнській релігії. Дізнавшись про причину смерті коханої, він посилає прокляття небу, життя для нього втрачає сенс, світ перетворюється в пустелю. Та абат Обрі обертає його в християнство, яке виліковує душу, вносить в неї примирення з життям і світом. В обрамленні особливо виразно проступає, апологія християнської релігії, яка пов’язує повість з «Генієм християнства».