Наступним прозовим твором Віньї був «Стелло» (1832), твір, що складається з трьох повістей, об’єднаних спільністю задуму та ідейної концепції. Оскільки він має ще сюжетне обрамлення, одного на всі повісті оповідача й одного слухача, який час від часу вступає в дискусії з оповідачам, то це надає йому певної сюжетно-композиційної єдності й дозволяє назвати його романом чи, точніше, романом у повістях. На змістовому рівні цей твір цікавий передусім тим, що в ньому Віньї підносить проблему митця й суспільства, яка глибоко хвилювала романтиків, у тому числі й французьких. Вони теж гостро відчували невідповідність, а то й ворожість нового, буржуазного суспільства мистецтву і свою неприкаяність у цьому суспільстві. Звісно, це була ворожість не в класовому розумінні, а передусім в духовно-психологічному. Відштовхування і протест у них викликав його меркантильний характер, утилітарно-практична спрямованість, бездуховність і нівелювання особистості. І якщо німецькі романтики виявляли прихильність до переведення «проблеми митця» в метафізичний план, то романтики французькі ставили її з більшою соціальною визначеністю і гостротою. Ця їхня схильність виразно проявляється і у Віньї, зокрема в його романі «Стелло» і драмі «Чаттертон».

Всі три повісті, які Чорний лікар розповідає Стелло, це повісті про те, як різні суспільства й політичні системи гублять поетів. А розповідаються вони для того, щоб відвернути Стелло «від безглуздого прагнення віддати своє перо політичній партії». Перша повість – розповідь про те, як поет Жільбер був згублений «старим режимом», феодально-абсолютистською монархією, друга – сумна історія англійського поета-преромантика Чаттертона, який став жертвою буржуазного суспільства, його «розумного егоїзму», в третій ідеться про Андре Шеньє, відправленого на гільотину якобінською диктатурою, «людьми, які обжерлися владою і впилися кров’ю на небачених політичних оргіях».

Як бачимо, тему «митець і суспільство» Віньї зміщує значною мірою в політичну площину й схиляється до негативізму в її трактуванні. Його роман зрештою демонструє, що всі суспільно-політичні системи чужі й ворожі митцям та мистецтву. «Кажу вам: особистість рідко буває неправою, суспільний лад – завжди», – заявляє він устами Чорного лікаря. На переконання письменника, конфлікт між суспільством і митцем виникає неминуче, «оскільки будь-який суспільний устрій заснований на сміхотворній брехні, а мистецтво може бути прекрасним тільки тоді, коли воно народжується із найглибшої внутрішньої правдивості». Завершується роман «Рецептом Чорного лікаря» на предмет того, «як відділити життя політичне від життя поетичного» і як митцеві «самотньо і священно виконувати своє призначення».

Ще одним значним прозовим твором Віньї є «Неволя і велич солдата» (1835), який за формою є теж романом-триптихом, але з більш ослабленими внутрішніми зв’язками між трьома повістями. Провідним мотивом цього твору є мотив трагізму долі солдатів-вояків, яких правителі використовують у своїх політичних іграх, що переростають у криваві війни. Скоряючись воїнському обов’язку, вони змушені вбивати, протиприродно вбивати за наказом, але кожне таке вбивство лягає тягарем на серце й моральне сумління. Тут романтик Віньї піднімає голос проти закону автоматичної покори, на якому тримаються армії.

До сюжету повісті із роману-триптиху «Стелло» Віньї повернувся в драмі «Чаттертон» (1835), яка є його кращим і найвідомішим твором у драматичних жанрах. Загалом же на ниві драматургії ним були ще створені історична драма «Дружина маршала д’Анкра», яка тяжіє до трагедійного полюса, і комедія «Відбулася переполохом». Крім того, в другій половині 20-х років він переклав французькою мовою шекспірівські «Ромео і Джульетту», «Венеціанського купця» й «Отелло» з рідкісною для доби романтизму близькістю до оригіналу.

Повернення Віньї до сюжету «Чаттертона» пояснюється передусім тим, що тема долі митця в буржуазному суспільстві була цілком сучасною і найактуальнішою. В драмі гостро ставиться питання про неможливість існування поета в середовищі, де панують меркантилізм та бездуховність, і наголошується його непотрібність і приреченість у цьому середовищі. «Я хотів показати, – писав Віньї про цю свою драму, – духовність, яка задихається в матеріалістичному суспільстві, в такому суспільстві, де жадібний ділок експлуатує розум і труд. Чаттертон – символ поета, Белл і Бекфорд уособлюють буржуазію, яка цінує лише промислову діяльність та гроші». Тут дається взнаки певний вплив сенсімонізму, до якого Віньї виявляв інтерес у період Липневої монархії.

Драматизм долі Чаттертона в тому, що він не може порозумітися з суспільством, в якому він живе, у них різні системи цінностей і різні мовні коди. «Хай навіть ваші вірші чудові, – заявляє йому Бекфорд, – але кому вони потрібні? Кому, питаю я вас?» Містер Бекфорд по-своєму щирий, в усякому разі він цілком впевнений, що вірші Чаттертона (й поезія взагалі) не мають справжньої вартості і є ніби забавою. Бекфорд не є якимось виплодом пекла, він на свій лад співчуває Чаттертону і навіть готовий допомогти йому заробити, але їх розділяє глуха стіна непорозуміння. В цій драмі йдеться не про опозицію митця суспільству взагалі, як в романі «Стелло», а про його опозицію конкретному суспільству, що базується на владі грошей та утилітарних цінностях.