Аврори Дюпен (по чоловікові Дюдеван), яка писала під псевдонімом Жорж Санд, – яскрава літературна доля. За життя її слава була незвичайно велика, її твори викликали голосний резонанс у Франції та за її межами, нерідко ставали явищами не лише літературного, а й громадського життя. її романи й повісті, в яких ставилися гострі соціальні, моральні та інші питання, хвилювали сучасників, будили думку, викликали запеклі сперечання.’іІВ середині минулого століття жоден французький письменник, навіть Гюго, не мав у Європі такої слави й авторитету. Так, в Росії Бєлінський називав її «першою поетичною славою сучасного світу», Черни-шевський – «великим, вражаючим душу письменником», Тургенев – «однією з наших святих», а Достоєвський запевняв, що її імені «не судилося забутися і зникнути серед європейського людства».

Але сталося по-іншому: вже наприкінці XIX ст. її слава починає меркнути, в її романах починають вбачати сумбур ідей і гіпертрофію емоцій, «колосальну балаканину» (Е. Фаге), а в XX ст. її ім’я виявилося якщо не забутим, то відсунутим на другий план. В історіях французької літератури, що видаються на батьківщині письменниці, її творчості відводиться все менше місця, а в одній з останніх автори обмежилися її стислою характеристикою. Радянські літературознавці пояснювали це ворожим ставленням буржуазних учених до «прогресивної письменниці», але справа тут набагато складніша. З одного боку, ті проблеми та ідеї, речником яких виступала Жорж Санд, у XX ст. перестали так хвилювати «європейське людство», з іншого боку, поетика і стиль її романів виявилися далекими естетиці й художнім смакам нашого сторіччя, і цей розрив дедалі зростав. У рецепції XX ст. романи Жорж Санд небезпечно наблизилися до тривіальної літератури, читають їх головним чином споживачі цієї літератури і приваблюють вони цих читачів вже не своїм ідейним багатством та сміливістю думки, а любовними перипетіями та мелодрамами.

Але при всьому тому творчість Жорж Санд – це велике історико-літературне явище XIX ст., і проминути його в нашому курсі ми не маємо права.

Письменниця залишила величезну творчу спадщину, що складається більш ніж із ста романів і повістей, вісімнадцяти драм, великої кількості публіцистичних та критичних статей і нарисів, багатотомної «Історії мого життя», крім того, збереглося більше вісімнадцяти тисяч її листів. Працюючи для газет та журналів, вона щоденно писала двадцять обов’язкових сторінок, що стало нормою її літературної праці. Звичайно, ця рідкісна продуктивність не могла не позначитися на художній якості її творів, яким часто не вистачає доробки, які страждають на багатослів’я і велемовність, застосування вироблених кліше.

Народилася письменниця в редині, що була за класичний зразок мезальянсу: її батько – аристократ, офіцер наполеонівської армії, мати походила з міщанської родини. Ще дівчинкою Аврора втратила батька, опікувалася нею бабуся, яка прагнула виховати її в аристократичному дусі й ізолювати від матері-простолюдинки (в чому, слід сказати, їй не пощастило – внучка стала демократом за переконаннями й заявляла згодом, що належить «до народу як по крові, так і по серцю»). Виховувалася вона в пансіоні при монастирі, а після виходу з пансіона була видана заміж за дворянина Дюдевана. Шлюб виявився невдалим, між подружжям не було згоди й взаєморозуміння, і після дев’ятилітнього подружнього життя Аврора Дюдеван наважується на відчайдушний, як на той час, крок: вона залишає чоловіка і їде в Париж, де поселяється в мебльованих кімнатах і на прожиття заробляє, працюючи в газеті «Фігаро». На ці факти біографії письменниці важливо вказати й тому, що вони тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі лягли в основу перших її романів і загалом чимало прояснюють в її творчості.