Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму».

Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову «Про загальні заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

Витіснення укр. мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося близько 22% учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським. За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових книг і брошур, з них укр. мовою – лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською мовою.

Русифікація в УРСР виявилася також і в збільшенні кількості росіян в Україні, зокрема з 1945. Важливим методом русифікації є примусове чи добровільне переселення українців на російські землі, на далеку Північ й переміщення тамтешнього населення в Україну.

Противники русифікації зазнавали адміністративних і судових репресій: звільнення з роботи, ув’язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання. Головною метою русифікації є створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропагаторами русифікаці в УРСР стають також партійні й радянські діячі українського роду (І.Кравцев, В.Маланчук, І.Білодід, А.Скаба та ін.).