У Західній Україні продовжувалася політика «радянізації», перервана війною.

Основні напрямки «радянізації»:

– насадження тоталітарного режиму

– монополізація влади Комуністичною партією. Всі галузі були насичені спеціалістами із Східної України та інших республік СРСР.

– утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти «українського буржуазного націоналізму», приватновласницької психології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, «ворожі елементи» депортувалися в східні райони СРСР.

– здійснення форсованої і насильницької колективізації

Позитивне значення мали такі перетворення:

– індустріалізація краю і модернізації економіки

– забезпечено обов’язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але при цьому здійснювалася політика русифікації.

Мабуть, найсерйознішим «головним болем» для сталінського режиму в Західній Україні залишалася Українська повстанська армія. Після закінчення Великої Вітчизняної війни сталінське керівництво одержало можливість перекинути в Західну Україну додаткові загони військ НКВС і підсилити тиск на ОУН’УПА. У 1945—1946 рр. радянські війська за підтримкою міліцейських формувань і добровольців з числа місцевих жителів організували блокаду і прочісування лісових районів Волині, Галичини й Прикарпаття. Усіх, хто підозрювався у зв’язках з партизанами, заарештовували та депортували до Сибіру. З 1946 р. по 1949 р. до Сибіру й на крайню Північ було депортовано близько 500 тис. жителів Західної України. Зі свого боку, Служба безпеки (СБ) ОУН і партизани з УПА нещадно розправлялися з прихильниками радянського режиму.