Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному, старенька, їмость зрідка показувалась на люди. Лише при добрій погоді, та й то надвечір, бачили, як дибала тісною вуличкою, затіненою бузиною та буйним пасльоном, до річки. Зупинялась аж коло верб, старих і дуплавих. Довго стояла, думала про щось своє, а відтак, спираючись на палицю, вертала назад.

Стєяска вела її попри кам’яний хрест, котрий, уже й люди не пам’ятають відколи, стояв між деревами, припертий до церков­ної огорожі. Звідки він взявся — ніхто не знав. Казали одні, що це той самий хрест, котрий колись поставили з нагоди знесення панщини, другі твердили, що це пам’ятка по страшній пошесті, яка вирувала в цих краях, а треті говорили, що принесений він зі старої козацької могили. Різне говорили люди…

Зупинялась перед ним. Старим, пощербленим, пооббиваним. Сонце поволі сідало за липи та акації, поверталась з пасовиська худоба, видзвонювали вівці малими дзвониками на шиях, тріско­тіли коники у травах… Думка перебивала думку. Спогади сплу­тувались, рвались, як старе прядиво, що залежалось у скрині, і вона ніяк не могла дати собі з ними ради. Чому завжди вона зупинялась тут? Що тягнуло її сюди? Адже ж не знаходила тут ніякого спокою, ніякої відради. Навпаки, завжди приходила ще більше стривоженою й розчуленою. Здавалось їй, що той хрест вона несла все своє життя. Від самого початку. Не могла втаму­вати від цього ні болю, ні сліз.

Це була Ольга Рошкевич… (Р. Горак; 238 сл.).