Ось і широкі простори колгоспного баштану! Скільки тут каву­нів, динь! Вони лежать і пишаються на сонці, визрівають, нали­ваються солодким запашним соком.

А дітям яка радість! У хлопців на голих грудях і на животі сірі патьоки засохлого, солодкого соку. Усе кавунами та динями ласують! Ледве встигли в річці викупатись, а кавуна знову хочеться!

Вороння цілими зграями налітає на баштан. Ґава теж розуміє смак і видзьобує в кавуні дірку, а кавун чи диня від цього гинуть.

Дід-сторож увесь день ганяє настирливе вороння, хлопці-помічники теж пильнують. Опудала стоять по всіх кутках, та хіба ґава їх боїться!

Горобці цілими хмарами сідають на соняшники і п’ють на­сіння.

Спробуй, встережи їх від цих ненажер!

Як був я малий, довелось мені теж стерегти баштан. Увесь день я майже не відпочивав біля куреня, бо все ганяв надокучливих ласунів. У мене був дуже добрий друг — собака Жук. Великий, чорний, меткий собака. Ми з ним товаришували, бо Жук тільки запримітить, що гави сідають на баштан, зараз мчить туди і ганяє їх, доки не прожене. Потім повернеться до куреня, і, стомлено відсапуючись, лягає в тінь, і позирає на мене, щоб я похвалив його і дав скибу кавуна.

Не дивуйтесь, мій Жук любив кавуни так само, як і я. Зви­чайно, я навчив його кавуни їсти. Ото вирву було такого кавуна, що насилу піднесу, розріжу навпіл — одну половину собі, а другу даю Жукові. І він геть-чисто всю червону смачну середину виїсть, тільки миска з лушпини залишиться. Навіть насіння часом ви­пльовує.

Не повірите? Уявіть собі — це чистісінька правда! (О. Копиленко; 246 сл.).