Духовно-академічна філософія другої половини XIX — початку XX ст. порушувала проблему сутності філософії як науки, її предмета, методу, завдань і специфіки. Ці питання посідають чільне місце у творчому доробку Петра Ліницького (1839—1906).

Упродовж усієї діяльності П. Ліницький звертався до вияснення сутності філософії, найґрунтовніше про це йдеться в працях «Загальний погляд на філософію» (1867), «Освітнє значення філософії» (1872), «Про форми і закони мислення» (1895), «Про необхідність метафізики» (1897), «Головні питання філософії. Досвід систематичного викладу філософії» (1901), «Значення філософії для богослов´я (Посібник до апологетичного богослов´я)» (1904).

Жодне визначення філософії, наголошував П. Ліницький, не дає повної уяви про неї, бо вона не має своєї чітко визначеної царини дослідження, а тому і свого предмета, чого не можна сказати про інші науки, які мають свій чітко фіксований предмет. Навіть термін «філософія» вказує не на предмет дослідження, а на особливі відносини між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається. На його думку, філософія виходить із даних суб´єктів, тоді як інші науки виходять із даних об´єктів. Тому на запитання «Що значить філософувати?» він відповідає, що філософувати — означає міркувати, але при цьому не будь-яке міркування є філософуванням. Найчастіше людина розмірковує над практичними потребами, пошуками шляхів і засобів їх задоволення. Метою такого розмірковування завжди є тільки користь і власна вигода. Можна розмірковувати і про своє ставлення до інших, але воно не є філософуванням. Хоч деякі з таких міркувань суперечать істині, людина тримається за них заради практичних інтересів.

Зміст філософії не може бути адекватно сприйнятим, якщо застосовувати до нього утилітарно-догматичні розуміння. Розмірковування стає філософським лише тоді, коли доходить до філософських ідей, за умови, що метою суджень є пізнання істини. На думку П. Ліницького, любов не задовольняється знанням загальноприйнятих понять, уявлень та умов життя, бо в усьому цьому завжди є багато випадкового та невідповідного істині. Усвідомити істину — означає мати поняття про те, що повинно бути і що ніколи не втрачає своєї сили і значення стосовно людського життя: «По суті своїй, філософія є розмірковування, яке має метою пізнання істини і саме, досягнення, наскільки воно можливе, всезагальних первинних основ, або начал життя».

Початком будь-якого пізнання є просте спостереження і впорядкування отриманих із досвіду знань. У цьому процесі відбувається просте ознайомлення з предметом, тобто пізнання того, яким він є насправді. На цій стадії наукове пізнання керується тільки уявленнями про вигоду чи користь. Самі по собі вони не можуть задовольнити зацікавленість людини, бо досвід показує тільки те, яким предмет є в дійсності. Більш того, досвід і спостереження були б неможливими, якби людина тільки спостерігала за явищами, а не думала про них. Будь-який досвід є предметом думки, зацікавленості, запитання.

Отже, резюмує П. Ліницький, поки знаємо тільки дійсність чи явище предмета, знання наше не є ще повним. Тільки тоді, коли ми знаємо вже повністю предмет, можемо сказати, що для нього є можливим, а що необхідним. Про це ми дізнаємося не із безпосереднього спостереження, а за допомогою розмірковування, мислення, під час якого осягаємо природу, достеменне єство предмета, тобто його сутність. «Отже філософія є таке розмірковування, або міркування, єдиною метою якого є досягнення первинних основ буття і життя».

В інших працях Ліницький дав точне і вичерпне визначення філософії, сформульоване з класичною ясністю: «Це наука, яка прагне до пізнання сутності, законів та зв´язку всього дійсно існуючого». Це визначення філософії допомагає зрозуміти, що, хоч філософія і не має свого чітко фіксованого предмета, предметом її дослідження є вся дійсність і буття речей, та лише у певному аспекті вона досліджує буття речей, розглядає їх залежно від того, що в них є первинне і необхідне. Відповідно до цього предметом філософії є все, що може бути пізнаним, первинне та основне в бутті речей, а основним засобом її пізнання є розмірковування, або мислення про нього.

У своїх ранніх філософських працях Ліницький обмежував предмет філософії гносеологією, а завдання філософії вбачав у виокремленні та розмежуванні того, що притаманне суб´єкту пізнання, від того, що належить об´єкту. У зрілий період творчої діяльності він розширив своє розуміння завдань філософії: «Філософії належить вирішення двох завдань: створення наукової філософії та погодження, вірніше сказати, об´єднання науки з релігійною вірою. Обидва ці завдання зводяться по суті до одного: до встановлення та утворення найбільш задовільного філософського синтезу…, тобто до створення такої філософської системи, яка задовольняла б усі наукові вимоги, отож при своїй безперечній науковій гідності, разом з тим не завдавала б шкоди суттєвим потребам людського духу, які проявляються в релігійній вірі, а навпаки, була б важливою підтримкою та науковим виправданням цих потреб».

Для досягнення цієї мети Ліницький пропонував два шляхи: 1) об´єднання знань про всі предмети дійсності, які досліджуються позитивними науками, що дасть змогу отримати предметну цілісність наукового знання, яке утворює сферу дослідження філософії; 2) дослідження пізнавальної діяльності людини, тобто дослідження не будь-якого часткового знання, а пізнання загалом; у цьому випадку є змога отримати не предметну (об´єктивну) цілісність, а суб´єктивну, тобто цілісність свідомості. За його переконанням, перший шлях не досяжний і загалом не можливий, бо ніякий розум не спроможний осягнути всі знання, усвідомлені людством. Якщо теоретично припустити таку можливість, то все одно нічого не можна досягти, окрім «повної та досконалої енциклопедії знань, але цілісності, тобто, саме того, що повинно характеризувати філософію зі сторони її предмета, ми не досягнемо».

Об´єднання знань є не стільки прямим завданням філософії, скільки наслідком наявності елементів філософського світогляду у науках, що за допомогою узагальнень досвіду прокладають собі дорогу і йдуть назустріч філософському світоглядові. Проте самі по собі вони не можуть слугувати основою цих поглядів. Тільки філософія встановлює найзагальніші начала буття і пізнання, а встановлення цих начал є її прямим завданням. Начала філософії мають всезагальний та універсальний характер, тому що їх основою є ті поняття та ідеї, які притаманні мисленню.

Із завдань філософії Ліницький виводив і метод філософського дослідження: «Цей метод визначається вже завданням філософії. Завдання філософії полягає в установленні єдності світоспоглядання; тому зрозуміло, що філософське дослідження має характер тільки синтетичний. Не доведення і не процес узагальнення, а синтез — це істинний прийом чи спосіб філософського пізнання». Попереднє дослідження, на його думку, метою якого є виведення філософського синтезу, може бути аналітичним. Якщо синтез є метою філософського дослідження, то аналіз — його засобом.

Таким чином Ліницький дійшов висновку, що філософське дослідження послуговується аналітико-синтетичним методом. Синтез і аналіз є необхідними елементами будь-якого дослідження, але якщо в інших видах дослідження синтез має обмеження значення, то філософський синтез є універсальним: «Синтез, який є результатом досліджень в інших науках, завжди має чи тільки теоретичний, чи тільки практичний характер. А синтез філософський завдяки своїй всезагальності поєднує в собі значення і теоретичного, і практичного принципу, інакше він не був би повним та досконалим, і філософія при цьому прагне до встановлення саме такого синтезу».

Синтезуюча діяльність мислення в інших сферах дослідження має тільки обмежене значення, оскільки вона підпорядкована або чуттєвому сприйняттю (в досвідному пізнанні), або розумовому спогляданню (в математичному пізнанні). У філософському дослідженні мислення має завжди абстрагуючий характер, підпорядкований своїм власним логічним законам. У досвідних (позитивних) науках аналіз і синтез є засобами узагальнення і пояснення часткових фактів на основі загальних положень. У математиці і досвідних науках вони відрізняються за змістом: у математиці таким змістом є розумово-споглядальні уявлення, в досвідних науках — чуттєво-споглядальні уявлення; для філософського аналізу і синтезу змістом є абстрактні поняття. Саме відмінності у змісті є критерієм різного характеру аналізу і синтезу в інших видах дослідження дійсності. У філософії аналіз і синтез як дії мислення постають у власному значенні.

У своїх міркуваннях Ліницький вирізняв досвідне, математичне, філософське пізнання. Кожен із цих видів використовує певний засіб (метод) дослідження: досвідне пізнання — узагальнення (індукцію); математичне пізнання — доведення (дедукцію); філософське пізнання — синтез. Цей поділ може бути виправданий і з психологічного погляду, бо чуттєве сприйняття і пам´ять укорінюють психологічну основу досвідного пізнання, а уява, фантазія — психологічну основу математичного пізнання. Ні чуттєве сприйняття, ні уява самі по собі не сприяють виникненню відповідних їм видів пізнання, тільки в поєднанні з діяльністю мислення вони породжують ці види пізнання. Спираючись на чуттєве сприйняття і пам´ять, діяльність мислення отримує, на думку Ліницького, характер досвідного дослідження, а коли опорою мислення є уява, тоді діяльність мислення стає умоглядністю — пізнанням конструктивним і комбінуючим. Оскільки мислення є необхідним елементом усіх видів пізнання, то стає зрозумілим, що філософське пізнання повинно мати універсальне значення. У досвідному пізнанні мислення поєднується з чуттєвим сприйняттям, в математичному пізнанні — з розумовим спогляданням, а у філософському пізнанні — має характер відволікальний (абстрактний), а тому обмежується собою. Це обмеження є нічим іншим як самообмеженням, через це філософське пізнання має характер самопізнання.

Ліницький послідовно розвивав думку про універсальне значення філософських положень та істин, що випливає із синтетичності філософського мислення. Призначення філософії, на його думку, полягає у синтетичному об´єднанні результатів досвідного і математичного пізнання. У досвідному і математичному пізнанні синтез обмежується об´єктивним спогляданням (чуттєвим, у математичному — розумовим), бо основою досвіду є споглядання матерії, а основою розумового споглядання — уявлення про простір і час. І тільки за допомогою абстрактного мислення усуваються ці об´єктивні межі. Абстрактне мислення повинно мати певну глибинну основу, якою, на думку Ліницького, є суб´єктивні начала, тобто форми пізнання. Ці начала теж слугують межею пізнавальної діяльності людського мислення, однак ця межа вже не така замкнута, якою вона є в чуттєвому і розумовому спогляданні, оскільки суб´єктивні начала пізнання мають загальне значення щодо змісту будь-якого пізнання, завдяки їм можливе достеменне об´єднання пізнавальної діяльності людського мислення. Водночас Ліницький застерігав від тієї думки, що «з допомогою філософського синтезу можливо апріорно, тобто незалежно від досвідного пізнання, вивести весь об´єктивний зміст пізнання дійсності. В пізнанні дійсності, крім таких дій мислення, як аналіз і синтез, бере участь ще й чуттєве сприйняття та розумове споглядання… Філософський синтез є не більш як елемент, але найбільш суттєвий та вагомий в загальному світоспогляданні, яке утворюється не без участі чуттєвого сприйняття та розумового споглядання».

Тема філософського методу дотична до проблеми ставлення філософії до досвідних наук, тому цій проблемі належить у творчому доробку Ліницького важливе місце. За його переконанням, філософія тим і відрізняється від усіх інших наук, що вона досліджує пізнання і розглядає це питання безвідносно до будь-якого предмета і часткових цілей пізнання, оскільки філософія ставить це питання в загальному та універсальному значенні; вона прагне із різноманітних знань створити одне цілісне знання та узагальнити його. Отже, філософія намагається об´єднати здобутки позитивних наук. Філософське дослідження пізнання не може не бути важливим і плідним для будь-якої науки, бо це дослідження має тенденцію до утворення наукових методів пізнання, а тому філософія належить до будь-якої науки як її суттєвий елемент. Наскільки філософія прагне до створення загального світогляду, настільки вона залежить від конкретних наукових знань.

Для досягнення своєї мети філософія використовує знання та матеріал інших наук, але й позитивні науки теж не нехтують знаннями з інших галузей і не втрачають при цьому своєї самостійності. Філософія тільки в тому разі могла б втратити своє самостійне значення, коли б механічно поєднувала в собі висновки спеціальних чи позитивних наук. Однак вона прагне до пізнання сутності буття, намагаючись збагнути внутрішній взаємозв´язок, який обумовлює єдність всього існуючого. Для цієї мети недостатньо лише механічного поєднання висновків позитивних наук, бо при цьому «відчувалася б відсутність керівної ідеї, обопільного зв´язку та послідовності між окремими частинами створеної системи, тобто відчувалася б відсутність саме того, до чого завжди прагнула філософія…». Кожна наука прагне до тієї мети, що й філософія, але в межах, визначених її предметом. Відмінність між філософією і позитивними науками полягає в тому, що кожна наука визнає зв´язок речей та явищ на рівні плинних, випадкових умов, а філософія прагне осягнути сутність речей незалежно від умов їх існування. Якщо значення будь-якої позитивної науки визначається предметом її дослідження, то значення філософії визначається її власною сутністю.

Філософія, стверджував Ліницький, є систематичною діяльністю мислення, що прагне до пізнання істини. Предмет позитивної науки визначений дійсністю, а філософія повинна ще знайти і визначити свій достеменно суттєвий предмет і зміст. Успіхи позитивних наук завжди досягалися не стільки розробкою часткових питань, скільки розвитком загальних ідей та міркувань. Тому марними є спроби деяких учених зробити філософію наукою, бо вона ніколи не втрачала своєї науковості. Не філософія потребує науковості, а позитивні науки повинні пройнятись філософським змістом, бо наука, яка займається спеціальними і дрібними шуканнями, неминуче сходить до рівня ремесла, розпадаючись на окремі частини, які не мають між собою живого й органічного зв´язку.

За оцінкою П. Ліницького, значення філософії стосовно практичного життя суспільства виражається у тлумаченні її представниками моральних норм, завдяки яким філософія задає їм певний напрям розвитку. Зокрема, в період розвитку філософії після Арістотеля її представники покликані були сприяти досягненню щасливого і добродійного життя в суспільстві. Тобто в історії філософії були такі періоди, коли її предмет зводився лише до проблеми людини і її моральної сутності.

Водночас П. Ліницький наголошував, що не лише філософія впливає на практичне життя, а й моральний стан суспільства впливає на розвиток філософських ідей: «На філософію впливає загальне становище життя цілого народу чи суспільства: навпаки, вплив філософії безпосередньо відтворюється в діяльності окремих осіб і тільки через них в деякій мірі переходить у суспільство». Філософія розвивається у взаємозв´язку з наукою, мистецтвом, релігією, морально-практичним станом суспільства: «Філософія потрапляє під вплив цих різних форм людського життя, але, в свою чергу, впливає і на них, і цей вплив тільки тоді відповідає істинному призначенню та цінності філософії, коли полягає у звільненні людського духу від корисливих спонук, від забобонів та помилок. Наскільки філософія послуговує цій меті, настільки вона є вираженням людського духу, і в цьому полягає її істинне призначення».

Філософія Ліницького є етичною за своїм пафосом, настроєм, а не за кількістю етичних праць чи за питомою вагою етичних проблем. Його філософські думки характеризуються особливою етичною наснаженістю. Усе, що залучалося ним до сфери філософського осмислення, піддавалось етизації. Загалом творча спадщина П. Ліницького зорієнтована на філософські пошуки й осмислення проблем людини, з´ясування її морально-духовних начал. Зацікавлення мораллю, етичний пафос закономірні для того антропологічного повороту у філософії, сучасниками якого були Юркевич і Ліницький. Принципове значення для них мали питання моралі і не лише тому, що ця сфера розглядалася ними як царина, в якій виявляється практична значущість загальнофілософських ідей, а й тому, що ці питання безпосередньо стосувались актуальної проблеми пошуку шляхів виходу суспільства із світоглядної кризи.

У побудові філософської системи Ліницького одним із вирішальних був принцип обґрунтування духовної природи моральності, оскільки він не сприймав жодної емпіричної теорії моралі. У питаннях етики він був спадкоємцем традицій, притаманних академічній філософії другої половини XIX — початку XX ст. в Україні. Природу моральності він розглядав у контексті критичного аналізу історії гедонізму (вчення, яке визнавало насолоду вищим благом), евдемонізму, утилітаризму; межу моральної діяльності — в контексті історико-філософського аналізу абсолютизму і релятивізму; проблему морального обов´язку — крізь призму критичного аналізу етики І. Канта. Поєднання духовності з розумом приводило до того, що моральний обов´язок ставав моральною потребою, тобто обстоюванням ідеї про визначальну роль розуму в моральному самовизначенні особи.

Порівнюючи історію філософії з історією позитивних наук, П. Ліницький доходив висновку, що для філософії неможливий поступ, характерний для позитивних наук, їй «призначено бути повторенням і постійною видозміною того, що вже було давно передумано й пережито кращими й шляхетнішими умами людства». Уся історія філософії є доказом того, що не тільки одна система, а й багато систем не спроможні цілком вирішити будь-яке із найважливіших питань філософії, бо кожний наступний період в історії її розвитку з´ясовує нові аспекти одвічних питань, осяює їх новим світлом і завдяки цьому продовжує рух до поглибленого та більш ґрунтовного їх вивчення.

За оцінкою Ліницького, «філософія як прагнення до осягнення істини в усьому, що може бути предметом людського пізнання, є необхідним виявленням розумової діяльності і тому не обмежується якимсь визначеним часом; навпаки, кожна більш значна філософська система настільки слугує вираженням філософії свого часу, наскільки вона задовольняє потреби суспільства. Але з іншої сторони, принципово відрізняючись від конкретних філософських систем, власне філософія в них і через них проявляється. Тому поступовий розвиток філософії усвідомлюється, по-перше, в історичній послідовності обопільних внутрішніх зв´язків між системами, а по-друге, у відношенні їх до загально-історичного поступу людства».

Отже, однією з найістотніших характеристик світоглядного знання, філософського зокрема, є його принципово історичний характер, оскільки ідеї, сформульовані у процесі історичного розвитку філософії, зберігають свою актуальність і для сучасності, і для майбутнього. У певному розумінні філософські ідеї є вічними: кожне нове покоління повертається до них, надаючи їм все нових розв´язань і тлумачень. Тому, вивчаючи історію філософії, необхідно вивчати найближчі зв´язки, пов´язані із загальним характером і спрямуванням життя, а також рівень знань певного народу в певний історичний час. Тобто філософія постає як ступінь історичної зрілості світогляду, є вираженням «розумової свідомості людства в різні історичні часи та у різних народів».

На переломних етапах розвитку суспільства особливо важливе значення має осмислення духовності народу, спрямоване на оволодіння здобутим досвідом і визначення на цій основі подальшого соціального поступу. Завдяки теоретичному засвоєнню минулого відбуваються прогрес наукового пізнання сучасності, проникнення в майбутнє.

Громадська думка, за словами П. Ліницького, вважала філософію недоцільною і даремною в суспільному житті. Однак філософія завжди була потрібною для розвитку наук і суспільного життя загалом. Вона була і буде, коли громадська думка висуває проти неї звинувачення, тоді вплив її на суспільство найбільший. Скільки б не висміювали філософію і філософів, ніхто серйозно не спроможний заперечити її. Представники філософії завжди були найкращими і найшляхетнішими людьми свого часу, «і тільки ті народи і в давнину, і в новий час досягли найбільшого успіху на терені науки та загалом освіченості, які мали свою національну філософію або репрезентували себе достойними представниками на терені філософії. Отож серйозно заперечувати філософію неможливо. Заперечення філософії може бути тільки результатом або неосвіченості, або нерозуміння».

За спостереженням П. Ліницького, тільки певна зрілість історичного життя суспільства передбачає виникнення філософії: «Потреба в філософуванні виникає тільки тоді, коли всі види мистецтва досягнуть розквіту. Але крім цього, найближчим чинником виникнення філософії є насамперед сумнів, як початковий вияв філософської свідомості… Загалом суто теоретичний інтерес пізнання рухає вперед поступ філософії, але щоб цей інтерес міг розвиватись і навіть існувати, для цього необхідна певна відчуженість від пристрастей та хвилювань практичного життя». Розквіт філософії супроводжується ослабленням і навіть занепадом безпосередньої зовнішньої діяльності, підвищенням значення діяльності суто теоретичної, розвиток якої обирається шляхетними людьми суспільства метою всього їх життя; думка, ідея визнаються сутністю всього.

Філософія є особливою формою самоусвідомлення людського духу, вінцем розвитку національної культури. Іноді висловлюють вимоги щодо народності в науці. Проте наука є надбанням загальнолюдським; філософія, навпаки, завжди має національні особливості, бо вона є вираженням самосвідомості народного духу. Тому і в науці національний характер наявний настільки, наскільки вона є предметом філософської обробки і зазнала впливу філософських ідей. Тобто, зважаючи на те, які філософські традиції розвиваються в межах певної національної культури, можна судити про особливості світосприймання і світорозуміння певної нації.

Культура ніколи не була і не буде абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто національна і тільки в такому розумінні є і загальнолюдською. П. Ліницький наголошував, що протиставлення загальнолюдського національному не можна не визнати хибним: загальнолюдське ніде не існує само по собі, відокремлено від національного, а всюди розвивається на ґрунті національного життя. Загальнолюдське виробляється не пригнобленням та нехтуванням, а навпаки, всебічним розвитком національного духу. Всі кращі національні виявлення досягають загального визнання, тобто отримують загальнолюдське значення тільки тоді, коли на найвищому щаблі свого розвитку досягають найдосконаліших форм.

Основою історико-філософської концепції П. Ліницького є тлумачення ним філософії як світогляду, що задає людині систему смисложиттєвих координат світорозуміння, світосвідомості і поведінки. У своїх доповідях, рефератах, статтях він завжди наголошував на світоглядному значенні філософської науки, яка надає глибинного сенсу розрізненому людському знанню, вносить в життя єдність, гармонійність і цілісність, підносить людину над життєвими дрібницями. Філософія — це спосіб самовизначення, пошуку, знаходження і ствердження людиною себе, це осягнення свободи вибору свого ідеалу, тобто філософування надає людині смисложиттєвого виправдання. Тому входження у світ філософії — це не зазубрювання понять, істини законів, а осягнення проблем людського буття.

Будучи переконаним, що вихід із духовної кризи суспільства можна знайти тільки в царині філософії, Ліницький розпочав свою діяльність із відновлення прав філософії, виступів проти позитивістських спроб замінити її конкретними науками. Проблема правомірності філософії як самостійної галузі знання зводилася передусім до з´ясування її предмета і методу. Філософія завжди мала свій специфічний предмет дослідження, який не може бути прирівняним до предметів інших наук. Це стосується і методу. На противагу своїм сучасникам Ліницький розумів, що особливість становища, в якому опинилась філософія другої половини XIX ст., полягає в конфлікті між нею і природознавством. Він був переконаний, що методами природничих наук не можуть бути розкриті таємниці духу, але розумів і те, що «останнє» слово філософії ніколи не може бути істиною в останній інстанції.

П. Ліницькому притаманна традиційна для західноєвропейської філософії гносеологізація та раціоналізація філософської свідомості, і сам він вважав свою філософську систему раціоналістичною. Однак раціоналістична система його філософування була такою більше за формою, ніж за змістом. Для Ліницького характерне насамперед «уплетнення» його думок в раціоналістичну традицію німецької класики, творче осмислення кантівських філософських принципів у межах християнської духовної традиції. У його творчості думки представників німецької філософської культури трансформувалися через призму української філософської традиції, набували самобутності завдяки своєрідному синтезу з теїзмом, сповідуванню ідеї співвідношення віри і розуму як одного з вирішальних принципів у побудові власної філософської системи. Зовнішні форми раціоналістичної системи мислителя пройняті світоглядним змістом, обсяг якого наповнений духовністю. Все, що зараховував П. Ліницький до сфери філософського осмислення, зорієнтоване на пошуки й осмислення насамперед проблем людини, з´ясування її морально-духовних начал.