Багатий філософський зміст мають і твори ранньосередньовічних руських мислителів. Найбільшої уваги заслуговує церковно-політичний діяч, богослов, мислитель і письменник, митрополит Київський Іларіон (середина XI ст.) — автор першого у вітчизняній літературі політично-філософського, богословсько-філософського трактату «Слово про Закон і Благодать», у якому органічно поєднано християнський універсалізм, глибокий патріотизм, блискучу ерудицію і літературний талант автора. Основою трактату є апологія Руської Землі, залучення її народу до світової історії. Із глибоким почуттям національної гідності Іларіон веде мову про чинники, рушійні сили, суб´єкт і об´єкт, мету християнської священної історії, розкриває головні тенденції в розвитку людства. В основу «Слова» покладено принцип телеології (грец. telos — мета), відповідно до якого розвиток історії наперед визначений Богом і рухається до окресленої ним мети. Іларіон розглядає історію людства як закономірний, еволюційний і революційний (земне життя Ісуса Христа) процес, який у своєму поступі навертає у християнство все нові народи. Від обмеженого, формального, рабського, напівтваринного язичницького животіння (цей етап історії Іларіон за християнською традицією позначає поняттям «Закон», або «Ветхий Завіт») Русь та інші держави рухаються до абсолютно нового, вільного, благодатного, гуманного християнського життя, до «Нового Завіту». Цей етап позначено поняттям «Благодать».

Поява на історичній арені християнської віри, індивідуальне хрещення людини, прийняття християнства народами для Іларіона є вузловими подіями лінійного руху всесвітньої історії на шляху її розгортання від створення Богом-Отцем світу, через народження і смерть Ісуса Христа до Страшного суду — кінця історії. Християнство відкрите для всіх народів за наявності бажання долучитися до нього. Духовне перевтілення кожної наверненої у християнство людини, кожного народу є незворотним. Для християнської віри, його вчення потрібні нові люди, бо, за Новим Завітом, «багато хто з перших останніми стануть, а останні — першими». Це стосується і молодої християнської держави — Русі. Отже, підсумовує мислитель, «благодатна віра й істина» Божою милістю дійшли до рідного народу, дали змогу йому ввійти до всесвітньої історії, стати рівноправним членом сім´ї християнських народів. Бог урятував Русь від ідолослужіння, привів до «світла розуму», життя вічного. Втім Іларіон не відкидає військово-політичних звершень, шляхетності славних язичницьких предків, усвідомлює родову і духовно-культурну наступність поколінь.

Іларіон як богослов та екзегет бездоганно й самобутньо тлумачив Святе Письмо у філософсько-історичному аспекті. За його словами, трансцендентний (потойбічний, не доступний для пізнання) характер (за Божою волею) навернення князем Володимиром Русі у християнство підносить його до рівня апостолів. Влада набула священного характеру, стала теократичною. Така сакральна якість руського династичного владарювання урівнює його з візантійськими самодержцями.

Потужно вплинули на суспільно-політичну, філософську традицію Русі твори мислителя, агіографа, літописця, ченця Києво-Печерської обителі Нестора (прибл. 1056 — прибл. 1113). У «Житії Бориса і Гліба» Нестор, оглядаючи історію боротьби християнства з ідолопоклонництвом і злом, вважав князів-мучеників Бориса і Гліба, яких вбили надіслані їх рідним братом Святополком найманці, ідеалом справжньої християнської святості. Вони з істинною християнською гідністю і смиренням зустріли свою смерть. Їх поведінка зображена як християнський взірець, найвищий вияв християнства, що неминуче перемагає зло.

У «Житії превелебного отця нашого Феодосія» Нестор вперше у давньоруській культурі обґрунтовує ідеал страстотерпця, пов´язаний з образом святості як «трудництва во Христі», подвижництва в ім´я людей і світу. В історії вітчизняної духовної культури цей образ визначає провідну тенденцію чернечої етики, що спрямовує не до втечі від земного, а на служіння йому заради цілковитої реалізації принципу любові Божої, спасіння людського роду.

Довершеним є літопис Повість минулих літ, у якому Нестор розглядав всесвітню історію як одвічну боротьбу Добра і Зла. Русь завдяки хрещенню стала невід´ємною частиною часо-просторової ходи світової історії. Однак починається її історія ще у ранні старозавітні часи, коли відбувся поділ землі між братами Симом, Хамом і Яфетом. Русь походить від роду біблійного Яфета. За переконанням Нестора, детермінованість (причинна зумовленість) історичних подій спричинена надприродною силою Бога, який веде народи до спасіння, приборкує їх самовладдя, пережитки язичництва. Тому найтяжчу кару слід сприймати як благо. Бог «попускає» зло, щоб спинити людську гріховність, відвернути людей від пороків, навернути їх у свою віру. Це особливо стосується немилостивих можновладців. Усі нещастя, що спіткали Русь, породжені міжусобицями князів, порушенням ними принципу династичного правління. Важливого значення надає Нестор єднанню народу під духовною владою Церкви: Русь має бути релігійною і територіальною цілісністю. Князі повинні дотримуватися ієрархічного принципу: «молодші» свідомо підпорядковуються «старшим». На основі братерської любові, взаємоповаги має здійснюватися державна влада. У творах Нестора багато морально-повчальних настанов. Особливу увагу звертає він на прищеплення любові до знань, книжної мудрості.

Із творів поставленого Ярославом Мудрим, попри волю візантійського духовенства, єпископа новгородського Луки Жидяти (Жиряти) (?—1059) збереглося лише «Повчання до братії». У ньому автор у простих, загальнодоступних висловлюваннях дає початкові настанови щодо істин віри і моральності, нагадує про благочестя, доброту, недопустимість моральних відхилень (пияцтво, лихослів´я, підкуп тощо).

Глибокі за змістом, вишукані за формою твори мислителя Кирила Туровського (між 1130—1134 — прибл. 1182), написані на конкретно-повчальному, морально-учительному, алегорично-символічному і філософсько-світоглядному рівнях, мають важливе богословсько-філософське значення. Автор часто відходить від усталених канонів біблійної екзегези, використовує неканонічні тексти, безкомпромісно і дотепно викриває вади суспільства, енергійно спростовує єретичні вчення. Із християнських позицій він розглядає людське буття, а його сконцентрованість на проблемі людини полягає у визнанні її високого покликання, необхідності верховенства розуму. Автор розмірковує над проблемами духовного і матеріального, зовнішнього і внутрішнього в людині, природою її чуттів та інтелекту, висвітлює механізми її пізнавальних можливостей, моральності, свободи і необхідності, сенсу життя тощо; наголошує на необхідності ретельного вивчення Святого Письма, проникнення в його потаємну суть, практичного втілення у життя євангельських настанов, дотримання яких зробить людину праведною та гідною Царства Небесного. Після гріхопадіння створений для людини Богом Рай охороняється дуже суворо. Щоб знову увійти до нього, людина має дотримуватися релігійних приписів і виявляти лагідність. Самовпевненість і гордість ведуть до духовної і фізичної смерті.

У суспільно-політичному аспекті Кирило Туровський поділяє індивідів і народи на зовнішні («тілесні», «чужі»), до яких належать приречені на загибель язичницькі народи, та внутрішні («духовні», «свої»), яким даровано Богом життя. Пізнання нерозривно пов´язане з моральними якостями особи, всі людські чесноти він виводить із сумирності. Найвищою мудрістю є дотримання християнського способу життя, правильне розуміння Святого Письма. Думки і діяння, не пройняті духовністю, — гріховні. Розум повинен контролюватись і спрямовуватись вірою.

Диякон і регент хору Антонієвого монастиря у Новгороді, вихованець Києво-Печерської обителі Кирик Новгородець (прибл. 1110—1156) замолоду брав участь у написанні Новгородського літопису, твору «Вопрошання», що тлумачив різні питання релігійного життя і догматично-канонічні проблеми. Його науково-математичний трактат «Вчення, як відати людині числення всіх літ», який не мав аналогів у тогочасній європейській науці і був першою писемною пам´яткою, що увиразнювала глибокі астрономічні та математичні здобутки руської вченості. Демонструючи широку обізнаність з античними та візантійськими науковими джерелами, Кирик аналізує поняття «час», його лінійність і циклічність, тривалість від моменту виникнення, а також найдовші і найкоротші його інтервали. Твір містить теоретичні і практичні міркування щодо літочислення і визначення часу церковних свят, глибокі абстрактні умовиводи, невимушене оперування числами різних порядків, складні обрахунки. Структура твору ретельно продумана, стиль викладу — системний, синтетичний, логічний. На календарних обрахунках ученого позначилися давньогрецькі (зокрема, піфагорійської школи) теорії про космос, час, першоелементи і періоди оновлення природи, християнська космогонія, побудови візантійських хроністів.

Перу цього дослідника належить і «Хронологічний трактат», у якому історія слов´ян, руського народу розглядається як закономірне спадкоємне продовження світової історії, важливими моментами якої, крім найважливіших подій християнської священної історії (Творення світу, Потоп, Вселенські собори), є переклад Святого Письма слов´янською мовою і хрещення Русі. Творча спадщина ученого поширювалася та інтенсивно використовувалась аж до XVII ст.

Із творів давньоруського письменника, церковного діяча Климента Смолятича (? — прибл. 1164) збереглося лише «Послання пресвітеру Хомі». Йому також атрибутують «Повчання про любов». У посланні мислитель наголошує на нагальній потребі високоморального способу життя для кожного священнослужителя, виступає проти стяжания церквою багатств, майна, слави і влади. Посилаючись на Платона й Арістотеля, християнських богословів, методи біблійної екзегези Антіохійської та Александрійської шкіл, Климент Смолятич вдумливо, символічно й духовно-алегорично тлумачить Святе Письмо, аргументовано доводить своє право на екзегезу і майстерно парирує звинувачення одного із священиків у безпідставному філософуванні щодо біблійних сюжетів.

Порушуючи питання філософії священної історії, Климент Смолятич вирізняє три послідовні етапи її розвитку: «Завіт» (язичники), «Закон» (ізраїльтяни), «Благодать» (християни). «Закон» за промислом Божим скасовує, діалектично знімає (одночасно заперечує і зберігає) «Завіт», а «Благодать» знімає два перші духовні стани людства. Автор надає перевагу тим, що живуть під «Завітом», — вони ближчі до Бога, а «Закон» — велика перепона на шляху до «Благодаті», яка є світлом, істиною і свободою, дарованою Богом.

Створений і влаштований Богом світ Климент Смолятич вважає цілком доцільним. Пізнання Творця можливе через його творіння. Інформацію для душі поставляють п´ять чуттів і розум, що керує ними. Виразна телеологічність мислителя полягає у намаганні довести перевагу Божої влади над природними і суспільними процесами. Ні астрологи, ні чаклуни не можуть подолати всемогутню волю Бога, що дарує життя і їжу, рятує від смерті своїх вірних. Автор засуджує будь-які ухиляння від настанов Бога, акцентує на гострій потребі духовного й тілесного очищення людства. Людина повинна з вдячністю сприймати провидіння Боже та дякувати йому за можливість досягнути Царства Небесного. Тому земні і посмертні блага чекають ревних християн.

До нашого часу дійшло «Повчання» ченця Зарубського монастиря Георгія Зарубського (прибл. XII — XIII ст.), адресоване юнакові, який обрав Георгія своїм духовним наставником. За вченням християнських отців-аскетів, найкращим видом суспільного чернечого життя схимника-початківця є старецтво — духовне керівництво старця аскетичною практикою послушника (оруда). Відповідно до неї перед лицем Бога духовний отець-старець бере на себе керування душею учня на шляху спасіння, а учень без остраху передає свої душу і тіло учителю. Повчання написане глибоко духовною й освіченою людиною. За традицією смиренномудрості, Георгій наголошує на власній «грубості» (неосвіченості, простоті). У творі порушено релігійно-філософські проблеми, що хвилювали тогочасну інтелектуальну еліту (належний спосіб життя, його мета і сенс, природа життя і смерті, влади і багатства, довершеного і недосконалого), висловлено негативне ставлення до певних бездуховних проявів язичництва.

Майже тотожні за змістом твори Данила Заточника (прибл. XII — XIII ст.) «Слово» і «Моління», які знаменували якісно нове явище у суспільній свідомості, засвідчили появу світської національної інтелігенції. Дібрані з Біблії та перекладних збірників афоризми автор розміщує у такому порядку, що вони утворюють певну сюжетну основу. Він нарікає на власну долю, просить допомоги, водночас намагається зацікавити власною ерудицією, розсмішити читача, змальовує різні способи свого виходу з бідності. Головні об´єкти його самоіронії — злидні, невлаштованість, вигнання. Від цього автору прикро, бо ніхто належно не оцінив його обдарувань і розуму, хоча він намагався стати порадником князя.

Твір Данила Заточника сповнений глибокого філософського і суспільно-політичного смислу. На відміну від панівної києворуської моральної традиції, у якій літератори «смиренномудро» відмовлялися від особистісного авторського начала, дотримувалися принципів анонімності й самоприниженості, у «Слові» звучить голос персони, індивіда, інтелектуально і духовно розвиненої людини. Його автор сміливо маніфестує абсолютний пріоритет розуму над фізичною силою, знання над хоробрістю, мудрості над військовою вдачею, звеличує духовність, утверджує самоцінність людини мислячої. Освічений, ґрунтовно мислячий автор незатишно почувався у середовищі, де багато хто вклонявся багатству і славі, авторитету і владі. Справжня інтелігентність його виявилася у щирому вболіванні за долю свого народу, бажанні прислужитися йому розумом і серцем, милосердям і добром. Мудрість і розважливість є основними чинниками розквіту суспільства — заповідав нащадкам Данило Заточник.

Никифор (? — прибл. 1121) — за походженням грек з Лікії Малоазійської, автор багатьох послань і повчань морально-виховного характеру, написаних, вірогідно, грецькою і перекладених давньоруською мовою. Присланий константинопольським патріархом до Києва. У 1104—1121 pp. був митрополитом. У своїх творах спирався на античних, християнських філософів, особливо на вчення Іоанна Дамаскіна про категорії. Центральною в його творчості є проблема походження, природи Добра і Зла. Відповідно до тогочасних наукових уявлень Никифор вів мову про подвійність буття, чиї начала — словесне і безсловесне, безплотне і тілесне — перебувають в одвічній боротьбі.

Згідно із теорією пізнання Платона і святоотецькою християнською традицією у «Повчанні» Никифора обґрунтовано принцип підконтрольності пізнавальних результатів, здобутих органами відчуття (зором, слухом, нюхом, смаком і дотиком). У ньому йдеться про практичне й теоретичне оцінювання дійсності на істинність, використання принципу самокритичності щодо власної пізнавальної діяльності.

Наставляючи князя, Никифор вчить, що створена Божим подихом душа людська складається з трьох частин: розумової «словесної» (слово, логос, розум, свідоме, духовне), вольової «яростної» (почуття, пристрасті, емоції, несвідоме), почуттєвої, вольової «желанної» (воля, цілеспрямованість); а також п´яти органів відчуття, які обслуговують князя, — розум. Лише після кількох перевірок можна довіряти відчуттям (зору, слуху), робити висновок про правильне відображення ними навколишнього світу. Розум — вищий за інші органи пізнання. За його допомогою осягається Бог і все створене. Вольове — ревність до Бога і помста його ворогам. Ця сфера має контролюватися розумом, який тісно пов´язаний із моральністю і допомагає подоланню негативних наслідків від нестриманих почуттів. Почуттєве — також ревність до Бога, мислення про просвітленість, через яку видно сяйво Боже, народжується веселість, чудотворіння і можливість прорікання майбутнього, наближення до Бога. Безплотна (локалізована у голові) душа за посередництвом розуму керує органами чуття. Душевно-розумова сфера переважає над почуттєво-тілесною. «Словесна» частина душі двоїста: розум у християн — шлях до Бога, у язичників — до пихи та ідолослужіння. У християн частина «яростная» — це любов до Бога, у язичників — заздрощі та безбожність. «Желанная» частина несе благо, якщо функціонує під проводом Бога. Критерієм розрізнення добра і зла є знання.

Митрополит дає практичні настанови князю, веде мову про спосіб адекватного відтворення ним навколишнього світу, а також наголошує на прикладному та інформаційному значенні органів пізнання для вибору найефективніших і найсправедливіших політично-правових рішень.

Відповідно до філософсько-політичних принципів Никифора державна влада має певну перевагу над церковною, обов´язком князя є боротьба з «латинською» вірою та християнськими єресями. Як душа повинна правити всіма «діяннями тіла», так князь має правити своїми слугами. Особливо наголошував він на відповідальності володаря, оскільки сама влада може мати як корисні, так і негативні прояви.

Авторство п´яти повчань морально-етичного характеру належить архімандриту Києво-Печерської обителі, єпископу володимирському (з 1274 р.) Серапіону Володимирському (? — прибл. 1275). Як виходець з Київської школи церковного проповідництва у своїх перших творах розвиває широко представлену в тогочасних текстах концепцію «Божого попущення», що походить з потреби виправдати Бога за зло, яке існує в світі. За цією теорією, Бог «попускає» (дозволяє) землетруси, війни, нашестя, голодомори, епідемії, щоб виправити створену ним людність. «Кари Божі», що випали на долю Русі, особливо нашестя Золотої Орди, зумовлені моральною деградацією суспільства. Різноманітні гріхи призводять до гніву Божого, а гріхи окремих індивідів дискредитують всю спільноту і країну. Тому, за переконанням автора, Русь постала перед смертельною загрозою. Неупереджено викриваючи суспільні вади та оцінюючи реалії соціального буття, Серапіон ганьбить численні марновірства: чаклунство, язичницькі жертвоприношення, пияцтво. Водночас він стверджує, що і християни не перебувають на вершині морального ідеалу, бо вдаються до вбивств, продають у рабство, грузнуть у здирництві, примітивних забобонах і тваринних інстинктах. «Прємєнєниє» (зміна) — ключове поняття, яким послуговується автор. Суспільство має змінитися, перейти до християнського світогляду і стилю життя, каяття і духовного перевтілення. Безпосередня відповідальність перед Богом і суспільством, любов, милостивість, совісність, поміркованість у всьому здатні кардинально оздоровити суспільство, зняти соціальну напругу, підвищити спроможність Русі до опору нападникам. Гнівно засуджує він міжусобиці, князівські чвари, що послаблюють державу, через які страждає населення.

Цікавими з філософського погляду є багато інших тогочасних перекладних та оригінальних юридичних, богослужбових, природничих, медичних творів, до яких належать духовні вірші, билини, архітектурні споруди, іконопис, мистецькі та ремісничі вироби тощо. Ранньосередньовічні тексти надзвичайно складні для історико-філософського аналізу. Суттєвою перешкодою для їх осягнення є система релігійно-світоглядних, образно-символічних, явних і латентних їх значень. Для розуміння змісту давньоруських рукописних пам´яток дослідник має знати зміст джерел християнського віровчення: Святе Письмо і Святе Передання, християнську літературу, догматичне богослов´я та інші галузі християнської науки.