Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії Греції, звертаємо увагу на діяльність софістів.
Софісти – це старогрецькі філософи середини V – першої половини ІV ст. до н.е. Протагор /480-410 рр. до. н. е., Горгій 480 – 380 рр. до. н. е. та ін. Слово “софіст” означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об’єктивного а значить, і істинного змісту в людських знаннях.
Основна проблема, котру вирішують софісти – це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми Протагором: “є тільки світ гадки, освіту сущого не існує”. Світ гадки відносний і суперечливий. Буді. яка істина відносна. Характер діяльності софістів полягав у тому, вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: “хвороба – зло для хворого і благо – для лікаря”; “Смерть – зло для померлого, а для могильників – благо”.
Софістами була започаткована тенденція “повороту до людни”, яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: “Людина є міра всім речам: сущих в тому, що вони існують, і не сущих в тому, що вони не існують”. Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: “Про богів я не можу знати ні того, що вони б, ні того, що їх нема, ні того, який вони мають вигляд”. Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.
В період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім завдяки Прометею вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак, ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, котрому може навчити софістика.
Сократ /49-399 рр. до н.е./. Його внесок у розвиток філософської думки визначають як “сократівський поворот” у філософії. суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. “Пізнай самого себе” – такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у бесіди з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих бесід відображені в діалогах Платона, він неодноразово вступав в суперечки з приводу визначення змісту таких понять як благо, мудрість, справедливість та ін. В ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповіді, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: “Я знаю лише те, що нічого не знаю”.
Політичні погляди Сократа грунтувались на таких засадах; влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього він суворо критикував афінську демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу винайдення істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося декілька філософських шкіл його послідовників – кіників, кіренаїків та мегариків.
Кіники /від гр. “кінос” – собака/ – засновник школи Антисфен /бл. 435-370 рр. до н.е./. Назву ця школа одержала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно по природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та надмірностей. В легенді збереглася розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив по вулицях Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: “Шукаю людяну”.
Кіренаїки. Засновник школи Аристипп з Кірени /бл. 435-360 рр. до н.е./. Сутність вчення: “людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у полоні афекті в та почуттів”. На основі цього вони захищають позиції одержання насолоди від життя /гедонізм/. Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура і його послідовників.
Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари /жив між 450-380рі до н.е./. Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків засновується на тому, що суще одне, але потрібно мати на увазі, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: “Купа”, “Лисий”, “Рогатий” і т.ін. Суть парадоксу “Купа” полягає в наступному: якщо до давати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини “Лисий”: якщо волосся випадає з голови по одному, то з якого моменту людина стає лисою? “Рогатий”: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегорська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.
До класичного періоду належить також діяльність філософа Демокріта. Демокріт /460-370 рр. до. н. е./ – один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії в філософії. У вирішенні проблеми буття проголошує наявність двох початків: атомів і пустоти. Атоми розрізняються за величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків головним питанням було – “із чого” виникають усі речі, то у Демокріта – “в силу чого”. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх.
В теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає “темне”, неповне знання і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття не спроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт в кінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого /споглядального/ досвіду.
За Демокрітом усе живе відрізняється від неживого і ця різниця полагає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, – це особливі з’єднання вогненних атомів, вони нелегко руйнуються, але все ж невічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії вважав наявність у громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням та освітою. ”
Платон /427-347 рр. до н.е./. Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму /лінія Демокріта/, то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка одержала назву – лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях /ідеях/. Картіппя у Кратіла та Сократа. Заснував свою шкоду в Афінах – Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається 334 діалогів “Апологія Сократа” і 13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грун- тується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті сього вияву. Що ж до матерії, то зона являє собою “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось “чисто” матеріальним, бо “чиста” матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.
Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять копію якогось оригіналу, його “тінь”, Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування /по гр. “амнезис”/душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про то, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи талях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: “Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Зрушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами. Тіні – це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності – світу ідей – можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як ‘здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геометрія/ здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремо людської добродійності з державним ладом в цілому.
Розглядаючи форми державності, – Платон визначає дві “правильні” – монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо остання дотримується законів; х чотири “неправильні” – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі “Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це “правління кращих” /аристократія/.
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди /філософи/. Саме. в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та ‘Її морально-професійний склад.
Аристотель /384-322 РР. до н.е./ – провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей.
Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: “Платон мені друг, але істина дорожча”. З точки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою – душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, активний початок, тоді як матерія – пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою? сутністю Арістотель вважає чисту /очищену, звільнену від матерії/ форму. Врешті-решт Арістотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя десятками століть залучали його до фундаторів богослов’я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Підбираючи підсумки старогрецького вчення про буття, можна зробити гіркі висновки: для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох початків: буття і небуття .у Парзненіда, атомів і пустоти. – у Демокріта, ідеї і матерії – у Платона, форт і матерії – у Арістотеля. За допомогою цих двох початків філософи намагались пояснити буття світу та людини, і другий важливий момент: старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їх погляди були спрямовані .на розкриття таємниць природи, космосу.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно є першопочатком за своїм буттям. Універсалії /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і роблять її пізнаною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.
Арістотель – фундатор /засновник/ формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:
1. Закон тотожності:
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон вилучення третього.
Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників Арістотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об’єднань – грецьких полісів. Узагальнення науково природничих знань дано Арістотелем в трактатах “Фізика “Метафізика” та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність філософії для конкретних наук /метафізика – це філософія, яка існує понад фізикою/, У трактаті Арістотеля “Про душу” закладені основи психології.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Арістотель – фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя /на відміну від етики гедонізму – філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вищеарете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.
Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.