Головною перешкодою для переходу економіки Російської імперії до ринкових відносин у першій половині XIX ст. було кріпацтво.
Передумови здійснення реформи
• Подальше існування кріпосного права загрожувало перетворенням імперії на другорядну державу. Селянський рух в українських губерніях наприкінці Кримської війни, вимоги з боку всіх опозиційних царизму сил звільнити селян, вплив ліквідації залишків кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р.— усе це також вимагало вирішити проблему кріпацтва. Царизм хотів виступити «визволителем» селян і обеззброїти цим своїх противників.
• Кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність таких регіонів, як Південна України, переконливо засвідчувало переваги вільнонайманої праці й водночас спричиняло численні проблеми через невідповідність цих відносин і порядків в інших частинах імперії. Разом із цим поміщицькі господарства давали 50 % товарного хліба і їх одночасна й швидка ліквідація могла спричинити катастрофічні наслідки.
• Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство. Аморальність володіння живою «хрещеною власністю» засуджувалася більшістю представників різних суспільних верств. Приклад європейських монархій, які ліквідували кріпосне право, засвідчував, що це не послабило, а, навпаки, зміцнило їхні позиції через можливість прискорення соціально-економічного розвитку.
Заснований російським урядом для підготовки реформи про скасування кріпосного права Таємний комітет 1857 р. розпочав роботу. Напередодні реформи 1861 р. серед поміщиків не було згоди щодо міри поступок селянству. У тих районах, де земля давала більші прибутки, вони прагнули залишити за селянами менші земельні площі. І навпаки, там, де земля була бідніша, готові були віддати селянам більше. В Україні тільки окремі поміщики погоджувалися на звільнення селян із землею без будь-якого викупу. Це і визначило характер селянської реформи — половинчастість, непослідовність, орієнтація, у першу чергу, на інтереси дворянства.
Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено «Положення про селян» і Маніфест, які цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. У містах і селах України ці документи обнародували з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для українських. «Положення» торкалося двох найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.
Законодавчі акти реформи вирішували такі питання:
• скасування кріпосного права;
• визначення правового статусу селян;
• організація селянського самоврядування;
• наділення селян землею;
• викуп землі селянами;
• створення інституту мирових посередників.
Селяни одержали особисту свободу, але залишилися нижчим станом суспільства. У селах залишалася община, яка обмежувала особисту свободу селян і регламентувала їхню господарську діяльність. Підтримуючи общину, влада тримала під своїм контролем селянство. За викуп землі селяни повинні були платити ціну, вищу за ринкову; наділи, одержані ними в результаті реформи, були недостатніми для організації повноцінної господарської діяльності.
Попри всі недоліки, загалом селянська реформа дозволила Російській імперії стати на шлях капіталістичного розвитку, яким вже давно впевнено йшла Європа.
Упродовж 1860—1880 рр. у Наддніпрянській Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактурного виробництва до заводського та фабричного.
Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кінець XIX ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі. Нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості з переробки сільськогосподарської продукції — цукрова, винокурна, мукомельна. Наприкінці XIX ст. Україна виробляла 85 % загальноросійського виробництва цукру, 50 % — тютюну. У Наддніпрянщині вироблялося більше половини сільськогосподарських машин. Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. Загальна протяжність залізниць в Україні на кінець XIX ст. становила 1/5 залізничної мережі Росії. Велику роль у промисловості, особливо важкій, відігравав іноземний капітал (німецький, англійський, французький, бельгійський). У 1900 р. його частка в Україні досягала 80—90 %. У цей же час відбувався процес зростання міст. В Одесі, Києві, Харкові й Катеринославі було сконцентровано 35 % усього міського населення Наддніпрянщини.
Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства проходила двома шляхами: пруським, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин, добрив), і американським, при якому йшов процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували найману працю і постачали продукцію на ринок. Такі фермерські господарства переважали на півдні. Усього ж на кінець XIX ст. сільська буржуазія становила близько 25 % сільського населення і зосереджувала в своїх руках 40 % селянських земель.
Перехід до капіталістичної системи господарювання сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. Наприкінці XIX ст. Україна давала 43 % світового врожаю ячменю, 20 % — пшениці, 10 % — кукурудзи. Але в самій Наддніпрянщині, яка мала статус «європейської житниці», українець у середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.
Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії, але при цьому лише 15 % підприємств України випускали готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину — низькими. Розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а на капіталі, що надходив із-за кордону та Росії. Більшу частину своїх прибутків іноземці вивозили. Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.