Ранні скіфи — північно-східні давньоіранські племена, які походили зі степів між Каспієм, Уралом та Кавказом, — були войовничим кочовим народом. Агресія скіфів спочатку була спрямована проти давньосхідних держав. Вплив цивілізацій Ассирії, Вавилона, Лідії відбився на скіфській культурі.
Війна для скіфів була головним заняттям, джерелом збагачення. Усе їхнє життя було пронизане військовими традиціями і звичаями. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зумовлювалися наявністю у них найдосконалішої на той час зброї. Ударну силу складала кіннота. Головним засобом захисту воїна-скіфа був панцир, хоча використовувалися і звичайні шкіряні куртки. Воїн мав бойовий пояс і щит, голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь. Основною зброєю був лук складної конструкції: за невеликих розмірів він відзначався далекобійністю. Збереглося свідчення про те, що стріла, випущена зі скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Використовувалися списи, дротики, сокири, кинджали, короткі мечі. Скіфи застосовували тактику раптових, блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Відзначалися вірністю до бойових побратимів і жорстокістю до ворогів. Вони пили кров першого вбитого ними воїна, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих, прикрашали кінську збрую людськими скальпами.
Наприкінці VII ст. до н. е., зайнявши причорноморські степи, скіфи завершили там політичне формування власної держави. У VI ст. до н. е. Скіфія розділилася на три царства, одне з яких було головним, але кожне царство мало свого царя. Переміщення політичного центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим надало їм можливість контролювати торговельні шляхи, які сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Встановлення такого контролю сприяло значному збагаченню скіфської знаті. Частина скіфів поступово змішувалася з місцевими, у тому числі праслов’янськими, племенами. Великий вплив на розвиток культури і суспільного ладу Скіфії справила грецька колонізація Причорномор’я, яка сприяла поширенню досягнень античної цивілізації.
У 512 р. до н. е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми народами, перемогли перське військо на чолі із царем ДаріємI. Поразка Дарія принесла скіфам славу непереможних воїнів. Розквіт Великої Скіфії припадає на часи, коли там правив цар Атей, який загинув у віці 90 років у битві проти Македонії 339 р. до н. е. Військо македонців тоді очолював батько Александра Македонського Філіпп II. Міць Скіфії похитнулася, і на межі IV—III ст. до н. е. почався поступовий занепад скіфської держави.
Скіфська держава об’єднувала багато різних племен. Власне скіфами, азійським народом були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в причорноморських та приазовських степах. Вони панували над іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра жили скіфи-орачі, або сколоти. Це були не етнічні скіфи, а осілі хліборобські племена праслов’ян, підвладні скіфам. Вождь царських скіфів мав величезну владу. Він очолював раду царів і військо, був верховним суддею. Царство поділялося на номи (округи), на чолі яких стояли вихідці із царської родини. Вищим органом влади були народні збори, які могли усувати царів від влади й обирати нових із представників царської родини. Більшість скіфів були вільними воїнами. Із часом серед скіфів зростала майнова нерівність. Грабунки сусідніх племен збагачували головним чином владну верхівку. Накопичені багатства перетворювали на коштовності: у грецьких містах Причорномор’я багато ювелірних майстерень виконували замовлення багатих скіфів. Згодом золоті речі потрапляли до усипальниць знаті.
Скіфська біднота й перетворені на рабів полонені працювали в господарстві багатіїв. Провідною господарською галуззю було скотарство. Воно забезпечувало людей усім необхідним для життя: м’ясо, молоко, шкіри. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. За житло їм служили вкриті повстю вози. Осілі лісостепові племена розташовували свої поселення на високих, зручних для оборони пагорбах, займалися орним землеробством — вирощували пшеницю, ячмінь, жито. Серед ремесел було поширене ковальське, гончарне, ткацьке, бронзоливарне.
Скіфи вірили в існування багатьох богів. Головними вважалися богиня домашнього вогнища Табіті та повелитель неба й родоначальник скіфів Папай. У жертву богу війни Арею приносили людей — військовополонених і рабів. У скіфів існувала привілейована каста жерців і ворожбитів, були особливі священні місця для проведення великих загальних свят.
Скіфи шанували та оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя створила складний і пишний поховальний обряд. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабів. Особливим ритуалом відзначалися похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах протягом сорока днів, потім ховали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовних речей, зверху насипали величезний курган. Дослідження в Україні таких грандіозних скіфських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова могила, Товста могила, відкрили світові чудові зразки мистецтва, для якого був характерним так званий звіриний стиль. Зброю, вуздечки, предмети побуту, коштовності прикрашали зображеннями фантастичних грифонів, пантер, вовків, оленів, баранів, птахів, риб тощо.
Наприкінці III ст. до н. е. Велика Скіфія припинила своє існування через всезростаючий наступ сарматів — кочового іранського народу, який походив зі степів Нижнього Поволжя. Певний час ще існували дві Малі Скіфії: у степах Кримського півострова зі столицею в Неаполісі (сучасний Сімферополь) і на Нижньому Дунаї.
Вирішального значення в етнічному та культурному розвитку праслов’ян скіфи не мали, хоча скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частина скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися на тодішні праслов’янські племена.