Творче завдання: викласти свої міркування про роль жінки у сучасному суспільстві.
Упродовж XIV—XVIII ст. сім’я в Україні, як і в усіх тоді навколишніх сусідніх країнах, залишалася патріархальною. Головою сім’ї, отже, мав бути чоловік, якому жінка зобов’язана була бути вірною і слухняною, в усьому покірною. Жінка була наче напівповноправною особою, що весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж — нею опікувалися батьки, чи, якщо вони помирали, найближчі родичі, а коли дівчина виходила заміж, переходила під опіку свого чоловіка. Жінка повдовіє — у неї та її дітей мали з’явитися нові опікуни — «нарочиті». Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося спеціальними настановами Литовського статуту, які застерігали, що дівчина, яка посміє вийти заміж «без волі отцовської і матчиної», адівчина-сирота — без волі родичів-опікунів, позбавлялася права на одержання приданого і втрачала, якщо дівчина з заможної сім’ї, спадкове майно. Те саме чекало дівчину (чи удову) з вищих станів суспільства, яка вирішувала вийти заміж за людину «простого стану»: тоді йдіти її, коли народяться, ставали людьми «простого стану». Правда, Статут також зазначав, що «простої породи» дівчина, коли вийде за шляхтича, одержує шляхетство.
Проте, як свідчать тогочасні документи, в реальному житті, у колі сім’ї українська жінка займала порівняно високе і навіть самостійне становище. Той самий Литовський статут, з одного боку, обмежував громадянські права жінки, а з іншого — визнавав за нею всі особисті права. Визначний історик Орест Левицький підкреслював, спираючись на документи, що жінка вищих станів мала необмежене право купувати й продавати рухоме й нерухоме майно; вона вступала в юридичні зобов’язання; вела судові позови, нерідко добре знала Статут та інші закони, особисто з’являлася в суд і виступала у залі судових засідань, не поступаючись чоловікам у знанні тонкощів судової справи. Коли жінка виходила заміж, то брала прізвище чоловіка, а могла зберігати і своє, й нерідко в документах заміжні жінки підписувалися лише своїм дівочим прізвищем.
Окремі жінки вищих станів одержували добру освіту, та й серед міщанок було багато письменних. Серед українських жінок були свої просвітительки, меценатки культури.
Із документів відомо, що жінки з багатих магнатських родин, а також козацької військової старшини інколи втручалися в політичні та військові справи. Деякі з них виявляли такий войовничий характер, що судова тяганина, поширена в тогочасному суспільстві, їх уже не задовольняла, і вони вирішували свої проблеми збройними сутичками із сусідами, особисто очолюючи військові загони.
Документи, передусім приватне листування свідчать про те, що жінки заможних козаків, полкової старшини у час довгої відсутності своїх чоловіків у справах служби неодноразово брали у свої владні руки велике і складне господарство. Ще більші сімейні та господарські обов’язки лягали на плечі простих жінок, думки і клопоти яких залишилися поза історичними документами, проте збереглися у народній творчості.
Закон охороняв життя, здоров’я, честь і особисту недоторканість жінки.
(426 сл.) (Із книги «Історія української культури»)