Творче завдання: визначити власне ставлення до героїчної боротьби народу з фашизмом.
Історія і пам’ять. Два близьких, зв’язаних між собою поняття. Але кожне з них має свої особливості, свій зміст.
Тямска й гірка осінь 1941 року: безладні колони відступаючих військ на запилених дорогах, ряди ешелонів, що відходять на схід під бомбардуванням… Перше визволення Харкова, таке довгоочікуване, радісне, але тривожне: фронт недалеко, ворог ще сильний, може повернутися… Твердий упевнений голос московського диктора, який повторює повідомлення радіоінформ-бюро про вигнання фашистських загарбників із території України… Для нас це все вже історія. Події важких і героїчних, але вже далеких років війни, яку багато хто знає з книг, фільмів, розповідей ветеранів, старших у сім’ї.
Однак війна не пішла безслідно від нас, вона, як і раніше, з нами, в наших серцях і душах. І зв’язує її з сьогоднішнім повсякденним життям Пам’ять. Пам’ять про подвиги, здійснені на полях боїв із фашистським агресором, пам’ять про тих, хто вершив історію, прийняв смерть заради Перемоги, заради майбутнього. Ця пам’ять завжди з нами. Вона обпалює серця невгасимим болем і водночас підносить, робить нас духовно сильними. Пам’ять про загиблих захисників Батьківщини всенародна, а значить — безсмертна…
На полі біля Шебелинки, під Балаклією, росте ясен. Високий, гарний, овіяний легендою далеких воєнних років, коли тут у травні 1942 року йшла боротьба не на життя, а на смерть. В ясний день недалеко розгорівся гарячий бій. Група бійців, що прикривала відхід своєї дивізії, перетнула шлях ворогові. Та тільки що вони могли зробити зі своєю легкою гарматою й одним кулеметом, якщо не встояли цілі армії? Усі загинули в нерівній сутичці, крім одного, зовсім ще молоденького воїна. У найближчій посадці виламав він прикореневий відросток і перев’язав ним поранену руку, щоб зупинити кров. І тільки-но відійшов від зеленого укриття, як налетів, немов яструб, німецький винищувач і прошив його кулеметною чергою. Жінки-біженки, свідки того бою, поховали солдата в полі. Запам’ятали, що на держаку саперної лопатки був напис: «Трегущенко».
Минув рік-другий, і на місці могильного горбочка став тягнутися до сонця тоненький зелений паросточок. Видно, від того живого пагона, що залишився на руці загиблого. Через два десятиліття слідопити з’ясували, що під таким прізвищем у 106-й окремій стрілецькій бригаді служив молодший командир, родом із села Євгенівки, що на Одещині.
І дерево, і поле навколо нього так і називають тепер «солдатськими». Росте, красується ясен. Як пам’ять про солдата, котрий у страшні травневі дні повністю виконав священну присягу. Як символ вічності життя, яке не можна знищити ніякій чорній силі, ніякому ворогу.
(383 сл.) (За С. Козаком)