Творче завдання: продовжити переказ міркування­ми про те, з якими «позначками війни» доводилося стикати­ся вам.

На кожному кроці впадали в очі сліди недавно закінче­ної війни. Знівечений вибухом паровоз, схожий здалеку на велику доісторичну тварину, що всім своїм тілом припала до землі, готуючись до стрибка, та так і застигла, вражена смертоносною зброєю. Кістяки напівобгорілих вагонів. Ве­личезна купа щебеню, над якою височить єдина вціліла сті­на — все, що лишилось від чиєїсь оселі. Обпалені пожежою дерева простягли до ясного неба чорні вузлуваті руки, чи то благаючи, чи то проклинаючи… Швидкий рух поїзда скоро­чував відстань між цими позначками війни, і Григорію зда­валось, що вони вишикувалися вздовж колії суцільною ше­ренгою, наче траурний почет.

Та поступово око звикло до таких картин, Григорій почав помічати й інше: впереміж з чорними латками ясніла ніж­на прозелень засіяних ланів, біля садиб порпалися люди, по розбитій ще дорозі вздовж колії сновигали вантажні машини з мішками, паками, цеглою. Колодами лісу, худобою, на по­щерблені перони станцій веселими зграйками вибігали дітла­хи лише для того, щоб помахати вслід поїздові, як не раз це робив у дитинстві Григорій… Так, життя, нестримне у своїй творчій силі, продовжувалося, вирувало з новою силою. Дум­ка, що війна вже позаду, що вона стала вже історією, лунко віддалася в серці такою проймаючою радістю, що на очі Гри­горія набігли сльози. Як пишався він у ці хвилини своєю Бать­ківщиною!

У напівтемряві камери Григорій знову переживає те почут­тя гордого піднесення, яке його тоді охопило. Бо, думаючи про свій народ, він згадав і про ту маленьку частку, яку сам додав до його зусиль.

Стривай, а чи не в цьому крився початок помилки, яку ти припустив? Надто вже засліпили тебе власні «подвиги», іти дозволив собі, мов павич, розпустити хвоста: розчулитися, за­бути про обережність.

Коли б не надмірна віра у свою щасливу зірку, ти б не зі­йшов на тій клятій станції, не порушив би даного собі слова не виходити без потреби з вагона.

Поїзд вже наближався до австрійсько-італійського кордо­ну, може, це навіть була остання перед ним станція, коли ти вийшов на перон. Тепле чисте повітря, насичене запахом мо­лодої зелені, здавалося, само вливалося в груди. Воно прос­то паморочило голову, таке було п’янке. Нестримно схотіло­ся внести хоч часточку цієї благодаті із собою у вагон. Бодай пучок трави.

(342 сл.)                                               (За Ю. Дольд-Михайликом)