Творче завдання: висловити власну думку щодо того, яким чином особисто ви несете відповідальність за свою де­ржаву.

У світі, який став пустелею, ми прагнемо знайти товаришів: смак хліба, поділеного з товаришами,— це те, ради чого ми ладні прийняти війну. Але для того, щоб відчути тепле пле­че сусіда по дорозі до однієї і тієї самої мети, воювати нема по­треби. Війна обманює нас. Ненависть нічого не додає до радо­щів нашого поступу.

Чого нам ненавидіти одне одного? Ми всі заодно, нас несе та сама планета, ми — екіпаж одного корабля. Добре, коли різні цивілізації сперечаються в ім’я чогось нового, кращого, і страшно, коли вони пожирають одна одну.

Щоб звільнити нас, досить помогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв’язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об’єднує всіх. Лікар, вислухуючи хворого, не чує його сто­гону: лікареві важливо вилікувати людину. Лікар користуєть­ся законами вселюдського. Ними користується й фізик, виводя-чи майже божественні рівняння, у яких визначається сутність і атома, і зоряної туманності. І простий пастух. Бо коли той, хто скромно стереже під зоряним небом десятки овець, усвідомить свою роль,— він уже більше, ніж слуга. Він — вартовий. А ко­жен вартовий несе відповідальність за всю державу.

Ви думаєте, що пастух не прагне того усвідомлення? На фронті під Мадрідом я побував в одній школі, вона стояла на пагорку, за низенькою кам’яною огорожею, метрів за п’ятсот до окопів. Ботаніку в тій школі викладав капрал; тримаючи в руках квітку маку, він розхиляв її пелюстки, притягуючи до себе зарослих бородами паломників, які, незважаючи на гуркіт снарядів, виривалися з окопного бруду і приходили до нього. Вони оточували капрала, сідали просто на землю, підібгавши ноги, підперши долонею підборіддя, і слухали. Вони супили брови, зціплювали зуби, урок був не дуже зрозумілий для них, але їм сказали: «Ви — звірі, ви тільки вилазите із свого лігва, треба наздоганяти людство!»—і вони, важко ступаючи, поспі­шали навздогін людству.