Здавна люди вірили, що весну несуть на крилах журавлі. Пролетять їхні зграї над ланами й лісами, погублять золоті

ключі, якими сонце відчиняє щедрі комори землі-годуваль-ниці,— і не впізнаєш тих ланів і лісів. Неначе безкрає зелене море розлилося від обрію до обрію!

Все вражає око такої пори, коли навіть старий тин з вер­болозу покущився молодим пагінням. Та найбільша втіха для господаря — кучеряве руно паростків жита-пшениці. Як же личить землі цей смарагдовий оксамит! А скільки праці докла­дено, аби так радісно він заярів навесні. Тож і радіє господар: віддячить нива за важку працю гарним врожаєм.

З діда-прадіда зеленіють під сонцем поля України, у сивій давнині губиться перша рілля. Проте земля не забуває дбай­ливих рук, які її обробляли. Пильно береже вона витвори тих рук, лише часом віддає свої скарби прийдешнім поколінням, і тоді відкривається багато таємниць минувшини.

Ось про що розповіли череп’яні уламки, знайдені неподалік села Трипілля…

Колись давно жили в тих краях люди. Були вони дужі й за­взяті, кмітливі та вправні. А вродою були подібні до своєї зем­лі: стрункі, як тамтешні гаї, з густим, як степова трава, волос­сям, з великими, мов озера, очима.

Мешкали трипільці в охайних глиняних будиночках, ча­сом навіть триповерхових. У середині такої споруди, поділе­ної на кілька кімнат, була піч або відкрите вогнище. Будинки розташовувались один біля одного рядами — вулицями, що ут­ворювали коло, подібне до сонця. Бо любили трипільці сонце й небо. Та над усе шанували свою рідну землю, що не тільки давала притулок і захист від ворогів, а була їм за щедру матір. Вони орали та засівали її, а вона щоосені обдаровувала їх зо­лотим збіжжям.

Нелегкою була праця хлібороба. Скільки разів, зневірив­шись у власних силах, здіймали трипільці руки до неба, ви­молюючи то дощу, то сонця. Так у турботах про врожай бігло-збігало їхнє життя.

Та не тільки хліб вирощували трипільці: багато інших знань і вмінь подарувала їм земля. Були вони також гончарами та ху­дожниками: виготовляли різноманітний глиняний посуд, який розмальовували червоною, чорною й білою фарбами. Миски, глечики, горщики трипільців були прикрашені візерунками, які бачимо й на сучасних вишиванках та писанках. Не зів’яли трипільські візерунки, бо змальовані вони з навколишньої при­роди. Тут і сплетені стебла пшениці, і синя волошка поміж гус­того колосся, і жайвір, що злетів високо в небо, і сила-силенна інших див, найбільше серед яких — золотий лан стиглої пше­ниці під спокійним небом.