Ясиня сиділа на вирві старинного замкового муру, як у сідлі кам’яного коня, звисока бачила ніби саме верхів’я речей, нове обличчя краєвиду, і серце її палало втіхою від їзди у мрію нарів­ні зі хмарами. Як несамовито кругом! Поля в червоних тінях, наче бойовище, де тільки що погасли шоломи, стих бій, а вона не Ясиня, ні, а нагорода героїв, нетлінна молодість і краса, сла­ва в серпанках примари… Вона схиляється над усіма, що лягли за свій край, а тоді підносить на руках найсміливішу з голов, архіголову героя, піснею квітчає вибраного над всіх…

Кроки Юри збудили її з задуми, засміялася, скочила вниз.

Вона була одіта в просту сіру сукню з рясним придолом, моло­ду шию околював білий пологий ковнір, прошитий гладдю. Оди­нокою прикрасою одежі були срібні ґудзики з лісовий горіх за­вбільшки,— ажурна, ювелірська робота філіграном. Ноги Ясині були озуті в білі капчурі, плетені з лиснючої нитки,— поверх капчурів зеленіли тісношнуровані чижми із сафіяну. Носики обуві, кожний як дзьоб веселої птахи, були задерті вверх.

— Не до вподоби моїм батькам, що знову про війну забалака­ли скрізь. Досить,— говорять,— що з-над Вісли з цілою головою їх одинець прийшов. Тільки весна стукне, виправлять мене з тор­говим ділом у світ. До ткалень у Тессалоніці за парчею поїду.

Усміхнувся до мандрівки:

— Батько ходить по житницях та пасіках сам не свій… «Кому,— каже,— оставимо двори, ниви та стада?» Хочуть,

поки перелетить громовиця з огнем і кров’ю, сокотити мене оподалік…

Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п’ять ко­пул святого спаса, звідки плила луна бог знає де, в дійсності чи мрії, розколиханих дзвонів.

(250 сл.)                                                           (За К. Гриневичевою)