Кралевський провів мене по коридору, відчинив двері і, на мій превеликий подив, завів у простору темну спальню. В кімнаті було справжнє царство квітів: вази, глечики, горщики стояли скрізь, а в них — міріади гарних суцвіть, що сяяли в напівтемряві, ніби мінливі коштовності на стінах печери.
На величезному ліжку, серед купи подушок, бовваніла тендітна, майже дитяча фігурка. Коли ми підійшли ближче, я побачив, що жінка ця стара, як світ. Глибокі зморшки суціль вкривали її тонке, хворобливе обличчя. Але найбільше привертало увагу чудове волосся, що густим каскадом спадало на плечі й розсипалося по ліжку. Золотисто-каштанове, з незвичайним червонястим відтінком, воно мінилось і яскріло пломенисто, нагадуючи осіннє листя або блискуче зимове хутро лисиці.
— Мамо,— тихо звернувся до неї Кралевський, сідаючи на стілець коло ліжка.— Мамочко, Джеррі прийшов до вас.
Тендітна жінка підвела прозорі бліді повіки і глянула на мене карими очима, ясними й розумними, мов у птаха. З глибин золотистого волосся вона простягла мені тонку, гарну руку в каблучках і пустотливо всміхнулася.
— Мені вельми приємно, що ти висловив бажання поспілкуватись зі мною,— сказала вона тихим, хрипкуватим голосом.— В наш час люди мого віку багатьом здаються занудливими.
Спершу мене це дивувало, бо я ввазкав Кралевського дуже старим і ніяк не чекав, що його мати ще жива.
(202 сл.) (За Д. Даррелом)