Смеркалось, коли до хати увійшов батько і, щось тримаючи в полі чумарки, сказав до сина:
— Васильку! А якого я тобі звіра приніс! — І випустив на долівку маленьке сіреньке щеня. Але побачивши, що по обличчю хлопця пробігла тінь розчарування, батько додав:
— Та це вовченя, а ти думаєш…
— Вовченя? — перепитав хлопчик. А звірятко тим часом, підібравши під себе пухнастий хвостик, метнулось під ліжко. Його очі блищали, як жаринки, а цікавий видовжений носик увесь час ловив щось у повітрі. І Василько, сівши коло ліжка, стежив за кожним рухом сірого вовченяти.
Слово «вовк» для Василя звучало гордо. Дідусь йому часто розповідав про вовків, ще за ті часи, коли їх було багато.
«Ні, я з нього зроблю ручного вовка»,— думав Василько. І справді, вовченя швидко звикало, особливо до Василька, який завжди його доглядав і годував.
(130 сл.) (За Д. Нитченком-Чубом)