Скільки з уст нашого народу можна почути різних легенд, переказів, пісень, приказок, оповідок — трагіч-них і смутних, веселих і безжурних!
Кілька років тому в Чигирині від сивої бабусі, яка сиділа на ослоні у своїй тісненькій хатині серед барвис-тих рушників, вишитих її сухими жилавими руками, я почув зворушливу легенду.
Жила в одному містечку дівчина-красуня — струнка, чорноброва. Вона знала безліч старовинних пісень і співала їх так, що навіть людина, яка й мови української не знала, танула серцем, бо відчувала в тих мелодіях і словах красу душі народної. Звали ту дівчину Оленою. Вона мала от-от повінчатися зі своїм коханим. Та засту-пили світ чорні хмари війни, топтали й ганьбили землю нашу злі вороги. Провела Олена свого нареченого на фронт, провела та й стала чекати…
І тільки тоді, як звільнився край Чигиринський від фашистів, приніс листоноша жаданий трикутничок. Але це друзі Тихона писали, що лежить її суджений у далекому лазареті смертельно поранений. Називає адресу, кличе Олену, просить привезти води з джерела, що на Замковій горі, благає долю, аби Оленин голос почути і народною піснею свою душу наповнити. Швидко зібралася дівчина й подалася аж за Урал. Відшукала, джере-льною водою напувала і тихо співала улюблену Тихонову пісню:
Ой у лузі та ще й при березі червона калина…
І з тим її співом, її сердечним голосом усе ясніше розплющувалися карі очі коханого, а на його блідому, змарнілому обличчі тепло світилася усмішка.
А коли забирала Олена додому немічного каліку, лікар-хірург відкликав її та сказав наодинці: «Це не ми, а ваша любов, ваші пісні врятували солдата від смерті».
— Чудова легенда, — сказав я бабусі. — Зараз та дівчина, мабуть, як і ви, — старенька та сива?
— Ні, — усміхнулася бабуся, — вона залишилася молодою. Любов і пісня вберегли її від старості.
Пізніше я поцікавився в одного з чигиринських журналістів, чи не чув він такої легенди.
— Як не чув? Та ж ви розмовляли з її героїнею, Оленою Прокопівною, матір’ю шести синів. Шкода, Тихін Іванович торік помер.
Подібні легенди та перекази живуть, примножуються. Передаються з покоління в покоління історія на-роду, його душа, вдача. Який же великий і безсмертний скарб культури народу нашого ми маємо успадкувати!..