Спроможність автора розкривати свій внутрішній світ, емоційний стан залежно від тих чи інших подій або явищ життя, називають ліриз­мом. В цьому розумінні творчість І. О. Буніна напрочуд лірична. Це не дивно, коли йдеться про поезію. Лірика і виникла, і існує з потреби роз­крити свій внутрішній світ. Але у прозі зазвичай увагу зосереджують на подіях, розмірковують над ними, і думка, а не емоції, веде читача у прозі. Бунін ламає традицію. Його твори збуджують у першу чергу почуття. У читача виникає враження, ніби він — німий і незримий свідок подій, конфліктів, які потребують його, читачевої, емоційної оцінки.

Як і в ліриці, у прозі Буніна тем небагато: життя і смерть, любов, при­рода. Й у розкритті цих тем автор дуже відвертий і почуттєвий. Природа збуджує у ліричного героя творів Буніна не просто переживання краси, вона дає поштовх для розвитку його внутрішнього світу. Наприклад, в оповіданні «Антонівські яблука» автор зображує картину занепаду дво­рянського маєтку, який для автора символізує цілу епоху в житті його батьківщини. Автор розуміє, що прогрес неминуче веде до занепаду дворянської культури. Але туга, смуток, які охоплюють його героя,— це не почуття, яке викликає втрата чогось конкретного, це філософський смуток від плинності часу, від неминучості старіння і вмирання усього пре­красного і, разом із тим, сподівання, що життя безсмертне. Бунін створює саме почуттєві картини. Читач не тільки бачить кольори осіннього саду, чує шум падіння листя, а й відчуває запах антонівських яблук. Усе це народжує в душі читача той же смуток, ту ж печаль і ті ж сподіван­ня, що й у ліричного героя.

У Буніна була своя філософія кохання. Це почуття він сприймав як чудову мить, що веде до трагічного фіналу. Саме так трактується кохан­ня в ліричному циклі новел «Темні алеї». Сама назва циклу створює по­етичний образ, який розкривається протягом усього циклу. Кохання — це темні алеї, де багато несподіваного, таємничого, що не піддається тлу­маченню. Воно може змінити все життя, може його осяяти, інколи тільки наприкінці життя людина розуміє, що випало їй на долю справжнє ко­хання, але вона ним знехтувала. Саме так сталося з героєм новели, яка дала назву всьому циклу. Новела починається описом осінньої дороги, якою їде немолодий, втомлений життям поважний чоловік. На одній станції він зупиняється, щоб змінити коней. У господині заїжджого дво­ру він упізнає дівчину, яку колись кохав. Життя героя склалося зовніш­ньо вдало, але старість він зустрічає внутрішньо спустошеним: жінка зра­дила йому, не виправдав сподівань і син. Надія, господиня заїжджого двору, на все життя зберегла вірність юнацькому коханню. Нова зустріч героїв розкриває їх ставлення до кохання і свого життя. Героїня вірна коханню, але ніколи не зможе простити зради. Герой тільки тепер усвідомив, що за все життя він кохав тільки один раз — її, Надію. Але це усвідомлення при­ходить надто пізно, коли нічого виправити не можна.

Ця новела за своєю будовою нагадує сюжет балади про двох закоха­них, яким не судилося щастя, які запізно зрозуміли, що таке справжнє кохання, які не можуть простити один одного. Читач відчуває цю поетич­ну будову, відображену навіть в описах природи, яка ніби співчуває геро­ям. У фіналі новели читача охоплюють почуття, які, певне, переживає і герой: образу на героя за його неспроможність досягти кохання, смуток, що не склалося щастя.

Ліризм прози Буніна полягає й у створенні особливої атмосфери, що народжує кохання, молодість. В оповіданні «Легке дихання» саме ця ат­мосфера стає предметом дослідження автора. Героїня Оля Мещерська сприймається читачами як втілення юної жіночості, жаги життя, кохан­ня, що робить людину щасливою, дає відчуття тієї самої «легкості поди­ху». Бунін показує, що все це мало сумісне з реальним життям. Після смерті Олі її класна наставниця, яка живе більше мріями, ніж реальні­стю, ходить на її могилу, щоб відчути цей «легкий подих», якого їй так бракує в житті.

У поезії і прозі Бунін виявив себе тонким ліриком, який передає ши­року палітру людських переживань, почуттів, відтворює в образах най-тонші емоції своїх героїв.