Іноді стає важко зрозуміти, здавалося б, прості слова, неначебто їх сенс сягає за межі досяжного. І не треба навіть напружувати свій мозок, намагаючись второпати, яке призначення вони несуть у собі чи спробу­вати відкрити для себе щось нове зі сказаного. І саме в тому й полягає безмежна сила цих слів, бо вони назавжди залишатимуться вічними.

Вже, познайомившись з поезією Райнер Марією Рільке, було б, ма­буть, трохи дивно, якби з такою міцною й глибокою вірою у вічні понят­тя його вірші не мали б філософського спрямування:

По всьому — це. І це кінець надходить. Та я повинен і осліпши йти.

Чому мене примушуєш доводить, Що Ти єси, хоч зник для мене Ти? В його поезії вражає сприйняття ліриком життя, яке настає після смерті, неначе смерть не є реальним кінцем, не є фіналом. Ця думка про­стежується майже в кожному його вірші. Отже, беручи до уваги його став­лення до людського буття, можна з впевненістю стверджувати, що по­етична тематика Рільке доволі насичена питаннями про місце, роль та долю людини в цьому жорстокому світі, де «пітьма горує над усім». Зав­дяки саме такому гострому світосприйняттю поет у змозі відчути та зро­зуміти цей світ екзистенційно:

Ах, чи хто-небудь ще нам потрібен?..

.почуваєм себе ми не зовсім, як вдома,

в усвідомленім світі. Цим і доводиться той факт, що дуже багато уваги приділяється внутрішньому буттю людини, її душевним переживанням та онтологіч­ним проблемам, проблемам життя й смерті. І на перший план висуваєть­ся фатальна, не здатна щезнути самотність кожної окремої людини в цьому абсурдному світі:

Бездомному вже дому не знайти, Самотній — самоти вже не здолає, Не спатиме, читатиме, листи Писатиме чи вийде в парк брести Алеями, де листя опадає.

Не раптово автора привабили саме такі, на перший погляд, дещо не­звичні образи в його ліриці. І далеко не кожен спроможний такими прос­тими та повсякденними словами відобразити на папері те, що вимальову­валося в його уявленні, спробувати розкрити сенс питань, недосяжних і віддалених для людини, яка жодного разу не цікавилася ними, змусити людину тріпотіти й хвилюватися через те, що ми не маємо ні сили, ні будь-якої можливості, щоб розпоряджатися своєю долею, не маємо змоги її зміни­ти. І тут можна навіть провести паралелі, вказати на зв’язок між деякими головними і часто вжитими термінами в поезії Рільке. Слово та Бог. Нада­ючи слову таку владу й силу над людським станом, коли воно може як підви­щити його моральну та духовну красу, так і змусити людину боятися тих слів, що можуть образити, принизити і навіть вбити:

Слова убогі і щоденно вжиті,— я їх люблю, непишні ці слова.

Або:

Я так боюсь всіляких людських слів. На все у них є ясний рішенець.

Іноді сум за Слова, бо втрачають вони цінність для багатьох:

Давно зужиті всі слова.