«Гранатовий браслет» — одне з найкращих оповідань видатного росій­ського письменника О. І. Купріна, в якому автор засуджує буржуазну мо­раль, бездуховність, лицемірство сучасного йому суспільства.

Позиція автора розкривається читачем поступово. Композиція опо­відання досить складна, а його назва має символічний характер. Дія опо­відання починається з загадкового випадку: на день народження княгині Вірі невідомий прихильник дарує браслет із гранатами, один з яких не­звичайного зеленого кольору. Навколо подарунка точаться суперечки. Брат Віри наполягає на тому, щоб знайти невідомого дарителя й повер­нути подарунок, він вважає, що цей дарунок шкодить честі його сестри, і безжалісно висміює сам подарунок і почуття, що спонукали невідомого надіслати його Вірі. Брат і чоловік княгині знаходять її таємничого при­хильника, молодого службовця Желткова. Вони повертають йому дару­нок і вимагають, щоб він більше ніколи не турбував княгиню Віру. Желт-ков намагається пояснити, що його кохання самовіддане, яке не потребує для себе нічого, та його не розуміють. Він просить дозволу подзвонити княгині Вірі, щоб переконатися, що вона не потребує його кохання. Віра просить його «закінчити цю історію» якомога швидше. Через кілька днів Віра випадково читає в газеті про самогубство молодого службовця, ім’я якого не називають, та вона розуміє, про кого йдеться. Віра приходить у дім, де останнім часом жив той, хто кохав її безмежним коханням, про яке вона завжди мріяла, але якого не спізнала. Господиня квартири віддає княгині Вірі останнього листа Желткова з проханням після його смерті послухати його улюблений музичний твір — «Апасіонату» Бетховена. Це зовнішні події оповідання. Позицію автора можна зрозуміти, лише коли зіставити ці події з розмовами персонажів, розповідями про героїв.

На день народження Віри збираються гості. Серед них сестра княгині і їх хрещений батько, старий генерал, який розповідає історію свого кохан­ня до молодої румунки. Сама розповідь трохи жартівлива, але висновок, який робить генерал, примушує Віру задуматись: тільки тепер, уже в дуже похилому віці її хрещений батько усвідомлює, що це було єдине справжнє кохання за все його життя. Автор натякає читачеві, що люди не завжди розуміють не тільки почуття один одного, але й свої власні. Стосун­ки між княгинею Вірою і її чоловіком швидше можна назвати дружніми. Вони звикли, поважають один одного. Отримавши подарунок, героїня відчуває прикрість, він бентежить її спокій. Коли брат пропонує знайти Желткова і покласти край його листам і дарункам, княгиня Віра не заперечує, покладаючись в усьому на чоловіка. Тільки після розмови з Желтковим по телефону вона відчуває, що відбувається щось жахливе і неприродне, тому вона відчуває відповідальність за самогубство героя.

Желтков — «маленька людина», його почуття нікого не цікавлять, він ніби не має права на високе і світле почуття. Купрін змальовує проти­річчя між духовним світом героя і його соціальним станом. Кохання — єдине, заради чого живе герой. Це не хвороба, не «маніакальна ідея», а самовіддане, безмежне почуття. Трагедія героя в тому, що він зрозумів: Віра не здатна осягнути безмежність його кохання. Її прохання «закін­чити цю історію» означає вмерти, тому що перестати кохати її він не може. Желтков вірить, що його смерть розкриє коханій силу його по­чуттів: він передбачає, що горда княгиня здогадається про причини його самогубства і прийде попрощатися з ним. У своєму останньому листі до Віри Желтков прощає її, прощає саме тому, що вона відчула силу його кохання.

Гуманістична позиція автора полягає, в першу чергу, у протиставленні благородних людських почуттів банальності. Купрін показує, що благо­родство почуттів не дається людині від народження, самовідданість — таке ж рідкісне явище серед людей, як зелений гранат серед червоних.