Ще за життя ліричні твори М. Лермонтова принесли йому славу дру­гого поета після Пушкіна, але справжнє значення його ліричної спадщи­ни відкрилося вже після його смерті. А поетична чарівність його віршів приваблює читача і сьогодні.

У віршах поета відбилися всі його творчі інтереси, моральні і художні пошуки, особисті переживання, навіть суспільні явища його часу. З цих творів можна зрозуміти, які друзі і вороги його оточували, які події хви­лювали світ, які проблеми вирішувались.

І все ж провідний мотив його лірики — це мотив самотності, на яку при­речена людина. Для ліричного героя Лермонтова виходу з цього стану немає. Ні кохання, ні дружба не дають йому позбавитися відчуття самотності: Пусть я кого-нибудь люблю: Любовь не красит жизнь мою. Живу — как неба властелин — В прекрасном мире — но один.

У вірші «Нет, я не Байрон, я другой…» Лермонтов звертається до об­разу Байрона, щоб показати витоки цього почуття. Байронівська «світо­ва скорбота» знаходить відгук у серці ліричного героя. Але Лермонтов живе і творить за інших історичних обставин. Байрон відобразив про­будження самосвідомості людини, а покоління Лермонтова несе тягар розчарувань у можливостях людини, її прогресивної ролі в історії. Тому в «душе моей, как в океане, надежд разбитьх груз лежит», тому почуття песимізму охоплює його ліричного героя.

Своєрідне рішення знаходить цей мотив у вірші «Вьхожу один я на дорогу». Ліричний герой відчуває себе безмежно самотнім не тільки се­ред людей, але й у всесвіті. Дивно, але це почуття викликає у нього не бажання піти з життя, а бажання «свободь и покоя», бажання звільнити­ся від умовностей, що обмежують особистість, бажання відчути красу людських стосунків і світу.

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея, Про любовь мне сладкий голос пел, Надо мной чтоб вечно зеленея Темньй дуб склонялся и шумел.

Мотив самотності тісно пов’язаний із мотивом свободи. Можливо, лю­дина тому самотня, що тільки у внутрішньому світі вона почувається вільною. Але Лермонтов відчуває, що закутість у межі внутрішнього світу збіднює людину. Наприклад, вірш «Не верь себе» розкриває традиційну для романтиків тему «позт и толпа». Але його вирішення цієї теми проти­лежне традиції: у юрби значні переваги перед поетом, тому що в ній зосе­редився вистражданий досвід багатьох поколінь, а внутрішній світ однієї людини, який би багатий він не був, не може вмістити цього досвіду.

Найхарактерніше для Лермонтова — поєднання мотивів свободи і природи, природи і самотності. Природа уособлює стихію свободи, тому часто уживані образи океану, моря, неба, зірок, хмар. Саме вони перева­жають у віршах «І нудно, і сумно», «На дорогу йду я в самотині», «Ні, я не Байрон.».

Лірика Лермонтова відобразила головні проблеми його часу. І не ви­падково мотиви самотності і свободи — провідні в його творчості. Саме дійсність підказувала їх поету.