Людські почуття… Дрібні вони чи високі, але вони керують людиною та її вчинками. Самі почуття дають духовну поживу людині, збагачують її чи принижують. Адже і велич людини вимірюється не зростом і стату­рою, а силою її почуттів. І навіть почуття власної значимості і людської гідності властиві, на жаль, не всім людям.

Але варто віддати належне епосі Відродження, яка збагатила людину такими шедеврами, які висвітили справжню силу людських почуттів.

Розглядаючи твори Вільяма Шекспіра, розумієш, якою глибиною дум­ки керувався драматург, зображуючи людські почуття. Здається, що сам він міг проникнутися почуттями своїх героїв. І герої вони не за назвою, а через надзвичайну силу, яку їм дано автором. Але кожний персонаж Шекспіра сприймається у нерозривній єдності зі своєю епохою. Здаєть­ся, що для трагедії «Ромео і Джульєта» було достатньо самих лише по­чуттів, але автор зобразив і місто-державу Верону, і протиборство сімей, і вуличні бої, і бали, і молодіжні вечірки.

Але герої Шекспіра, незалежно від місця і часу,— це його сучасники. Навіть образи античних персонажів несуть відбиток епохи Відродження. І цей відби­ток проявляється саме у почуттях. Хоча корені конфліктів, в яких перебува­ють герої, є соціальними, проте трагедії цих героїв суто людські. Людська ве­лич — у вічному протиріччі з людськими вадами і недоліками. Хіба що Макбета можна зарахувати до злодіїв, а всі останні — просто люди. Але важливо, що тягар, який лежить на душі у кожного персонажа, він несе по-своєму.

І нерідко сімейна драма стає драмою цілої держави. Це ми спостері­гаємо і в «Гамлеті», і в «Королі Лірі». І людські пристрасті, які виника­ють у палаці короля Ліра, захоплюють усіх дійових осіб, не щадять ні бать­ка, ні брата, ні сестри, ні чоловіка. Війна не на життя, а на смерть стирає і старечу сивину, і квітучу молодість.

Сутність людини, її місце в житті і її вага в суспільстві — ось у чому ця трагедія.

Справа в тому, що герої твору порушили закони, за якими відбуваються усі суспільні зв’язки, за якими діти підкоряються батькам, а батьки турбу­ються про них, за якими піддані підкоряються королю, а король турбується про них. У трагедії «Король Лір» батько виганяє з дому дочку, дві інші вига­няють з дому батька, одна сестра труїть іншу, найменша дочка йде війною на власну батьківщину. Те саме відбувається і з підданими, де Глостер виганяє сина, а незаконний син катує батька. Але є у творі й інші почуття. Корделія не принижує своєї гідності підлабузництвом до батька, привселюдно зізна­ючись йому у своїх почуттях, які вважає цілковито інтимними. І тому вона залишається вигнанницею. Корделія, Едгар, Кент, королівський блазень — люди, сповнені розуміння, внутрішнього благородства і людських прав.

Два полярних світи, один — вигнанців, інший — багатства і влади, здобу­тих улесливою торгівлею почуттями Гонерильї, Регани, Корнуола і Едмонда.

Світ сильних і багатих не вибачає тим, хто повстає проти нього. А лю­дина тільки ціною власного горя і власних випробувань приходить до вис­новку, що немає нічого ціннішого за життя.

Іншими почуттями проймається Галілей із однойменної трегадеії. Його почуття кровної помсти зливаються з глибокими роздумами про життя і смерть, добро і зло, силу і слабкість людини, боротьбу розуму і справедливості проти зла, що панує в світі. Але трагедія розкриває не лише долю принца Данії, а і долі інших персонажів, з якими він взаємодіє. Це знову ж таки представники двох ворожих таборів. Причому, і Гамлет, і другорядні персонажі виявляють себе в дії.

Кожне слово Гамлета б’є в точку і зриває маски. Цей твір Шекспіра вважається одним із кращих філософських творів у всій світовій літера­турі, а філософія ця виражається у боротьбі і переживанні героїв.

Так, як і в трагедії «Король Лір», влада в «Гамлеті» належить жа­люгідній людині — королю Клавдію, який скоїв злочин — убив рідного брата, але він розпоряджається долями підданих. Поряд із ним його пер­ший міністр Полоній. Ось хто торгує своїми почуттями, угідливо служа­чи спочатку одному королю, потім іншому. Характерними рисами По-лонія є рабська угідливість і паскудство. Характерною рисою трагедії Шекспіра є те, що автор прирікає на загибель не лише негативних персо­нажів, а і сповнених найпрекрасніших гуманістичних рис. Але в цьому трагізм життя, який тільки підсилює віру автора в це життя і в людину.