Проблеми роздвоєностi особистостi у новелi Миколи Хвильового “Я (Романтика)”
Так споконвiку було: однi
умирають з ганчiркою в руцi, а другi
тяглися до стяга зорi i йшли за
хвостами комет, горiх розкусивши буття.
/ М. Хвильовий /
Там, де закiнчується Пушкiнська вулиця у мiстi Харковi, за студентським гуртожитком “Гiгант” колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у Молодiжний парк. За старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил – П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Василькiвського.
Розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм’я Миколи Хвильового (Фiтiльова). Члени товариства “Спадщина” вiдновили могилу одного iз найталановитiших зачинателiв української лiтератури початку XX столiття. У поемi “Електричний вiк” Микола Хвильовий писав:
I хiба посмiє вiчнiсть
шпурнути в моє обличчя
докiр?
Творчiсть прозаїка, поета, критика, публiциста – яскравий приклад самовiдданого служiння iдеї “загiрної комуни”, яка стала причиною трагедiї. Письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. Це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.
Найбiльшу увагу розкриттю психологiї мрiйникiв, романтикiв революцiйної доби автор придiлив у новелi “Я (Романтика)”. Новелiст прагнув розкрити душевний конфлiкт мiж старим i новим. Вiдомий лiтературознавець О. Бiлецький вiдзначав, що твiр “силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi”.
Новела “Я” має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-України: “З далекого туману, з тих озер, загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя! Матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами”. “Моя мати – наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна… I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi “двi хрустальнi росинки”.
Чому ж у чудових очах рiдної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпої вiдданостi абстрактнiй iдеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, Добра i Зла, що поселили ся у душi головного героя новели.
З одного боку – це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого – людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов’язана з матiр’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. “Я – чекiст, але я i людина”, – пiдкреслює головний герой. Отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. Але мiж двома началами терзається душа м’ятежного сина: Андрюша i мати, Тагабат – людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.
Через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. “Тодi я у млостi, охоплений жаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку на шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню”. I це в iм’я революцiї, в iм’я дороги до загiр-них озер невiдомої прекрасної комуни…
Письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину “голови не згубив”. Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеї несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння Добра i Правди, руйнує людську особистiсть, людське “Я”.
“Там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрної комуни”. Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела – драма роздвоєностi людської особистостi, примушує нас замислитися над величчю Матерi, котру вбиває син. А Україна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх.
Новела М. Хвильового “Я (Романтика)” стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi нової системи. Намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм’я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.
Разом iз своїми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiї, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасної йому доби. Пролунав пострiл… Але нiколи Вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. I цьому свiдчення – нагробок йому серед могил видатних людей Харкiвщини.