Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови “пантеїзм” означає -“всебожжя”. Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток матеріального виробництва, обумовив розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природно наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський /1401-1464 рр./. Аналіз його вчення дозволяє особливо яскраво побачити різниці між старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження.
Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з центрального для них поняття “єдиного”. У Платона і неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується-через протилежність “іншому”, неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що “єдиному ніщо не протилежне”. А звідси він робить характерний висновок: “єдине є все” – формула, яка звучить пантеїстично і прямо випереджає пантеїзм Джордано Бруно /1548-1600 рр./.
Ця формула неприпустима для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння /”все”7 від творця /”єдиного”/; але що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали “єдине” з “усім”. Ось тут і проявляється. новий, виродженський підхід до проблем онтології.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Кузанець тому називає її “максимумом”, єдине ж – це “мінімум”. Микола Куганський, таким чином, відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанець звертається до математики, вказуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним колу, більше того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка /мінімум/ і нескінченна пряма /максимум/ становлять одне і те саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним і з родоначальників новоєвропейської діалектики. У Платона, одного а найвидатніших діалектиків античності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення Ідеї /або форми/ і матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займав поняття актуальної нескінченності, яка є, власне, поєднанням протилежностей – єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним, як наслідок, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії і середньовічної теології, але й античної середньовічної науки – математики і астрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне /одиниця/, яке вносило міру меду як в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього. У Кузанця виконує нескінченне – тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І, насправді ось що випливало з прийнятих Кузанцем передумов:”… якщо одна нескінченна лінія складалася б з безкінечного числа відрізків в одну п’ядь, а інша – з безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від нескінченності”. Як бачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка став рівною одиниці, трійці і будь-якому іншому числу.
В геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається як і в арифметиці. Різницю раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія у греків, Кузанець проголошував як таку, що має значення лише для найнижчої розумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючи арифметику, геометрію та астрономію, є за переконанням Кузанця, продукт діяльності розсудку; розсудок як раз і виражає свій основний принцип у вигляді заборони протиріччя, тобто заборони поєднувати протилежності. Микола Кузанський повертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак, різницею, що Зенон бачив в парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець засіб створення знання істинного. Правда, саме це знання має особливий характер – воно є “навченим незнанням”.
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію Якщо в галузі арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення на приблизні, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити розміри та форму Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому не можуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв’язок між філософською категорією єдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим самим – про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, а якої виходили не тільки Платон і Арістотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла – це можливість розрізнити в ньому центр і периферію, “початок” і “кінець”. Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу – це бог, а тому, хоч світ не нескінченний, його неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього не має меж, в яких він був би замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а другий – до майбутньої філософської класики ХVІІ ст. Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія ХV-ХVІ ст.

Сутність епохи Відродження характеризується не тільки підйомом престижу людини, але й корінною зміною в світогляді. На зміну арістотельсько-біблейському світогляду про те, що центром Всесвіту є Земля /геоцентрична система/ приходить геліоцентрична система /в центрі – Сонце, а Земля – зовнішня планета/. Автором цієї концепції був знаменитий польський вчений М.Коперник /ХVІ ст./, який фактично зробив революційний переворот в світорозумінні, його вчення розглядається як початок звільнення природознавства від теології /Енгельс/. На захист вчення М.Коперника виступив італійський вчений філософ Г.Галілей /1564-1642 рр./, який як єретик переслідувався інквізицією. Далі від Коперника в світорозумінні пішов італійський вчений філософ Д.Бруно /1548-1600 рр./ що проголосив гіпотезу про існування можливості світів, за що жорстоко був покараний інквізицією – прилюдно спалений. В Київській Русі вчення М.Коперніка, Г.Галілея та Дж.Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах /Ф.Прокопович та ін./

Із сказаного раніше можна зробити висновок про те, що філософська думка епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової революції та розвиткові філософії Нового часу /ХVІІ-ХVІІІст./.