Колись давно на наш край нападали ординці. Скільки по степу могил, то все там стояли козаки на варті. А як побачать здалеку в степу куряву, то вже подають знак своїм про наближення ворога.

А вночі, бувало, припадають козаки-сторожі вухом до землі і слухають, чи не стугонить земля під ворогом.

Стояли на варті козак Блоха та його напарник, ще безвусий козак. Була глибока ніч. От козаки й трішки задрімали та й не побачили наближення орди. Оточили їх вороги і посипалися стріли так, що й голови не підвести. Але ж треба було запалити вогонь, щоб сповістити про напад основні сили.

— Клади коней на землю і лягай між ними, — наказав Блоха, — а я полізу та запалю сніп у бочці.

Поповз козак до бочки з дьогтем, та раптом болісно скрикнув.

— Що там? —захвилювався напарник.

— Та прокляті блохи кусаються, — відказав Блоха.

Насправді у його тіло вп’ялося кілька ворожих стріл. Та він дібрався до діжки, вистрелив у сухий сніп, а сам полетів на землю.

— Що з вами? — кинувся до Блохи козак.

— Втікай терниками, — тільки й одказав Блоха і життя його згасло.

На вершині кургану палахкотів вогонь., застеляючи димом навколишні кущі терну. Молодий козак виконав наказ старшого товариша, скочив на коня і помчав до Горошиного.

Доки він скакав, козачий загін уже був готовий до зустрічі з ворогом. З того часу курган між селами Оболонь і Горошино стали називати Блохова могила.

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік — вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла:

— Приходи, бо ти моє серце скаламутив.

В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: «Приходь, бо ти моє серце скаламутив». А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.

Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка — він з косою, вона з граблями — гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.

Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:

— Мій яворе!

І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози — вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.

Так з давніх часів називають одну з вулиць Ребедайлівки. Про її виникнення розповідають цікаві історії. Ось одна з них.

Люди старшого покоління розповідають, що ще за часів кріпосного права тут, на стрімких кручах, росли великі дубові ліси, на вітах дерев виспівували пташки, у гущавині водилися дикі звірі. Одного разу старий панський пастух Самійло Гроза пас у лісі череду і загубив панського бичка. Розлючений поміщик наказав своїм економам відправити старого Самійла на стайню і добре його провчити. Жорстокий наказ було ретельно виконано. Після цього пан вигнав Самійла в ліс і звелів ніколи не показувати в селі.

У лісі під високою кручею старий пастух викопав землянку і серед безлюддя дожив тяжкі дні свого життя.

Згодом пан вигонив сюди всіх, хто не корився панській сваволі, не терпів жорстокого гноблення. І всім давали, як колись Самійлу Грозі, нове прізвище — Бичок. Так поступово круту схили заселили люди на прізвище Бичок. І куточок назвали Бичківкою.