На відміну від міфів і казок, давньоруські епічні сказання, названі билинами, є оповіданнями про події, що дійсно відбувалися у давні часи.

Термін “билина” введений в обіг у середині XX ст. істориком і фольклористом І. Сахаровим, який узяв його з відомого “Слова о полку Ігоревім”.

Самі ж виконавці епічних пісень називали їх “старинами”.

Билини складалися в період з X до XVI ст., а найдавніші з них своїм корінням сягають міфології. Серед билинних героїв є персонажі, пов’язані з природними явищами. Так, билинний герой Святогор пов’язаний з горами, Вольга – з лісом, Микула – із землею. У билинах введені і персонажі міфічних чудовиськ: Змій Горинич, Тугарин Змій, Соловей-розбійник. Билини, створені під час татаро-монгольського іга (XIII – XV ст.), відрізняються від більш ранніх. їх персонажі вже не міфічні, а реальні вороги – татари.

На думку багатьох дослідників, билини виникали в різних районах Русі, але згодом зосередилися в Києві. Головні герої билин – богатирі – запеклі і шляхетні воїни, які борються не з міфічними чудовиськами, а з ворогами своєї батьківщини. Найбільше билин присвячено трьом богатирям – Іллі Муромцю, Добрині Никитичу й Альоші Поповичу. У билинах пізнішого періоду Ілля, Добриня й Альоша стають названими братами і часто діють разом.

Одним із наймонументальніших і загадкових образів давнього епосу був Микула Селянинович – бог землеробства і сам хлібороб. Протиставлення Микули Вользі і явна перевага першого над другим є свідченням того історичного періоду, коли полювання як основне джерело існування людини наприкінці кам’яного періоду змінилося землеробством. Те, що Микула виявляється сильнішим за Вольгу і всю його дружину, правильно відображає процес історичного розвитку людства. У більш пізній період Микула сприймається у билинах уже не як бог, а як селянин-трудівник.

Можна використовувати в лекціях і історичні перекази, які пов’язані з Києвом і Москвою, невидимим градом Китіжем, Мамайовим побоїщем, Віщим Олегом, Садком, а також з історією Запорізької Січі та Скіфії, Таврії, острова Хортиця й ін. Становить певний інтерес для викладачів і сказання про святих: Георгія Побідоносця, Миколу Угодника, Сергія Радонежського, Василія Блаженого та інших.

Найчастіше в текстах лекцій використовуються різні міфи і сказання. Слово “міф” грецького походження і в перекладі означає “оповідання”. Міфами прийнято називати фантастичні оповідання, засновані на релігійних віруваннях, у яких розповідається про богів, створення світу, “початок всіх речей”. Дія в міфах відбувається за давніх часів. Це не просто віддалена епоха, а особливі “прачаси”, що не піддаються звичайному хронометричному виміру.

Сюжети ж, що належать до реально доступного для огляду, хоча й давно минулого часу, стають об’єктом уже не міфів, а сказань, що поділяються на епос, легенди і перекази. До епосу належать сказання героїчного характеру, у легендах наявні фантастичні, надприродні сили, перекази є більш реалістичними і часто засновані на подіях, що дійсно відбулися. Розподіл цей досить умовний, тому що епос може містити в собі і елементи фантастики; переказ може бути героїчним, а легенди іноді мають під собою реальну основу.

“Міф відображає великі реальні ситуації в житті народів і в цьому значенні, об’єктивно та несвідомо, несе в собі думку або ряд думок – “елементарних думок людства ” [84, с. 71].

У міфах і сказаннях різних народів зустрічаються схожі сюжети, образи, ситуації. Про причину цього явища серед учених існують різні думки. Так, деякі вчені пояснюють це взаємопроникненням культур і запозиченнями, інші – спільністю походження і паралельністю розвитку всіх народів світу.

Сюжети багатьох народних сказань і міфів є “вічними”. Вони співзвучні будь-якому епосу, цікаві людям різного віку і соціального стану. Кожний відкриває в них істину, щось важливе і потрібне для себе. Вони задовольняють дитячу допитливість, юнацьке жадання романтики, прагнення зрілої людини долучитися до людської мудрості, спонукають старість до роздумів про вічність.

Міфи і сказання мають глибокий філософський зміст, захоплюють цікавістю сюжету, красою і поетичністю образів. Вони є джерелом пізнання, дають привід для міркувань, зіставлень з навколишньою дійсністю, розвивають уяву і дарують естетичну насолоду. Міфи і сказання зберігають історичну пам’ять народу, його менталітет. Вони відображають національні особливості, характер, побут і, насамперед, прагнення до добра і справедливості як до вічних категорій, які за всіх часів цікавили людство. Ось чому в освіті в цілому, і особливо при викладанні соціології, є можливим звернення до міфів і сказань, адже соціальна реальність тісно пов’язана своїми категоріями з минулими епохами, багато сучасних подій співзвучні з подіями давно минулих днів і зберігають свою актуальність і сьогодні.

“Ще з дитинства ми пам’ятаємо міф про Прометея – найтрагічний і найбільш піднесений образ у грецькій міфології, героя, який добровільно пішов на боротьбу в ім’я своїх переконань. Прометей – символ незламної і всепереможної сили духу. Відповідно до грецької міфології, Прометей був сином титана Іапета і богині правосуддя Феміди. Коли почалася війна титанів з богами, Прометей став, за порадою своєї бабці Геї – богині землі, на сторону богів, і боги завдяки мудрості Прометея, перемогли титанів. На Олімпі запанував Зевс-громовержець, а Прометей став його радником. З доручення Зевса Прометей створив людство.

Прометей замісив глину і узявся до роботи. За помічника він узяв свого брата Епніметея. За задумом Прометея, люди повинні були вийти досконалими істотами, але безглуздий Епніметей (його ім’я означає “той, хто думає після”) усе зіпсував.

Згідно з однією версією, Епніметей насамперед виліпив із глини тварин, наділивши їх різними засобами захисту від ворогів: одних – гострими зубами і пазурами, інших – швидкими ногами, третіх – тонким чуттям, але забув залишити що-небудь людям. Тому люди від природи слабкі і погано пристосовані до життя.

В іншому варіанті міфу Епніметей узагалі витратив на тварин усю глину, і Прометею довелося створювати людство, відщипуючи по шматочку від різних тварин. Тому люди мають ослину впертість, хитрість лисиці, заяче боягузтво і тому подібні якості у найнесподіваніших сполученнях.

Прометей навчив людей обробляти землю і вирощувати хліб, будувати будинки і виготовляти корисні у господарстві речі, читати і писати, розрізняти пори року і лікувати хвороби.

Але люди, створені Прометеєм, не поклонялися богам-олімпійцям, тому незадоволений цим Зевс вирішив їх знищити. Прометей вирушив до Зевса і пообіцяв навчити людей поклонятися богам і приносити їм жертви.

Прометей заздалегідь заколов жертовного бика і розділив його на дві частини: м’ясо покрив шкірою, а голі кістки сховав під пластом жиру.

У призначений день боги спустилися на Землю і зійшлися з людьми на великій галявині. Прометей запропонував Зевсу обрати для жертви богам будь-яку частину бика. Зевс вибрав ту, яка видалась йому найжирнішою, і з того часу люди стали приносити в жертву богам жир і кістки, а м’ясо їли самі.

Зевс, довідавшись, що його обдурили, розгнівався й на знак помсти відібрав у людей вогонь. На землі запанували холод і голод.

Прометей почував себе мимовільним винуватцем нещастя, що трапилося з людством, і заприсягнувся добути для людей незгасимий небесний вогонь, що палає у вогнищі у самого Зевса [117, с. 129].

Він, дійсно, здобув цей вогонь і повернув його людям. Тоді Зевс послав красуню Пандору до Прометея, але той не прийняв її. З нею одружився його брат Епніметей. Зевс дав Пандорі щільно закриту скриню, не сказавши, що в ній знаходиться. Зацікавлена Пандора, ледь переступивши поріг будинку чоловіка, відкрила скриню, з якої по всьому світу розлетілися людські вади, хвороби і нещастя.

Зевсу здалося, що цього замало, і він наслав на Землю потоп, але Прометей попередив про потоп свого сина Девкаліона, який побудував корабель і врятувався разом з дружиною. Мати Прометея Феміда веліла набрати каменів Девкаліону і його дружині Піррі та кинути їх собі за спину. Ці камені перетворилися на людей, і рід людський відродився.

Тоді Зевс увесь свій гнів спрямував на Прометея, і не тільки тому, що йому не вдалося знищити людей, а й тому, що Прометей знав таємницю, коли і ким буде перерване правління Зевса на Олімпі. Спочатку за його велінням Прометей був прикутий ланцюгами до скелі в дикій Скіфії, а щоб зовсім зломити його, Зевс наказав прикувати Прометея до скелі в горах Кавказу і послав до нього орла, який пазурами і дзьобом роздирав живіт титана і клював його печінку. На наступний день рана затягувалася, і орел прилітав знову.

Минали роки і століття. Безсмертний титан Прометей усе нудився, прикутий до скелі, його мучили спека і холод, голод і спрага, біль від заподіяних орлом ран.

Однак Прометей не здався. Він – єдиний персонаж у грецькій міфології, який відкрито протистояв Зевсу і морально його переміг. Зрештою Зевс послав у гори Кавказу свого сина Геракла, який убив орла і розбив кайдани Прометея. Одне кільце з уламком каменя Прометей зберіг на згадку, і з того часу люди, щоб не забувати про страждання, яких зазнав Прометей за людський рід, стали носити перстніз каменями” [117, с. 130].

Прекрасний і поетичний грецький міф про Нарциса, що належить до етіологічних, які пояснюють походження чого-небудь. Він розповідає про виникнення на Землі широковідомої, красивої, але холодної квітки. Сама назва “нарцис” співзвучна з грецьким дієсловом, що у перекладі означає “завмирати” чи “ціпеніти”, тому не випадково в Греції нарцисами прикрашають мертвих.

Ім’я “Нарцис” стало загальним, позначаючи самозакохану, зосереджену на собі людину. Ось чому тих людей, які розуміють тільки себе, дослухаються тільки до себе, виправдовують тільки свої вчинки, незалежно від того, подобаються вони іншим чи ні, називають егоїстами чи нарцисами.

Приклад Нарциса можна використовувати при викладі матеріалу про формування і виховання особистості як у психології, соціальній психології, так і в соціології.

“Колись Нарцис був прекрасним юнаком, сином річкового божества Кефіса і німфи Лиріони. У дитинстві віщун пророкував йому, що він щасливо доживе до глибокої старості, якщо ніколи не побачить свого відображення.

Нарцис жив легко і безтурботно, захоплювався полюванням і не підозрював про свою незвичайну красу, через яку страждало багато жінок.

Одного разу Нарциса покохала німфа Ехо, але він жорстоко відкинув її почуття. Нещаслива німфа станула від кохання так, що від неї залишився тільки голос.

Богиня правосуддя Немезіда вирішила, що варто покарати безтурботного красеня і змусити його відчути ті страждання, які він заподіював іншим.

З волі богів Нарцис, повертаючись з полювання, захотів пити. Він схилився над прозорим струмком і в тихій воді побачив своє відображення. Відразу його охопило невтомне і безмежне кохання до самого себе. Він помер від серцевої туги і перетворився на квітку” [117, с. 154].

У міфі про Нарциса наявні найдавніші уявлення людини про відображення як межу двох світів – реального й ілюзорного. Наближення до цієї межі таїть небезпеку втратити себе, перейти в щось інше. Не випадково до цього часу існує звичай не давати дзеркала дитині до року і завішувати дзеркала в будинку померлої людини. Пояснює цей міф не тільки походження і холодність квітки нарциса, але й появу на Землі луни (рос. мовою – еха), що подає за певних умов свій голос, нагадуючи людям про свої страждання.

Повчальність міфу про Нарциса привертає увагу художників і поетів різних країн і різних епох. Не випадково в ботаніці квітка нарциса називається “Narcissus Poeticus”, тобто “Нарцис поетичний”.

Історія зберігає багато повчальних міфів різних цивілізацій і народів, що можуть бути використані в лекціях. До них, крім грецьких міфів, належать міфи Давнього Риму і Давнього Єгипту, Індії, Японії, Китаю і, звичайно ж, найдавніша з існуючих на Землі шумеро-акадівська міфологія.

Не менш цікавими і повчальними є сказання середньовічної Європи чи Давньої Русі. Наприклад, російський поет М. Лермонтов вважав своїм предком легендарного Томаса Лермонта. Дійсно, на початку XVII ст. шотландський дворянин Георгій Лер-монт вступив на службу до російського царя Михайла Федоровича і “навчав тонкощам ратної будівлі дворян і дітей боярських”. М. Лермонтов є нащадком цього Г. Лермонта у восьмому поколінні. Філософ і літературний критик В. Соловйов писав, що М. Лермонтов був дуже близький за духом до Т. Лермонта – “давнього свого предка, віщого і демонологічного…, з його любовними нещастями, ліричними пророкуваннями, загадковим подвійним існуванням і фатальним кінцем” [117, с. 297].

Напівлегендарний шотландський поет Т. Лермонт із Ерсілдуна, який жив у XIII ст., вважався засновником шотландської літератури. У легенді про Т. Лермонта розповідається про те, як він віднайшов свій поетичний дарунок.

“У Ерсілдуні жив шляхетний, хоча й небагатий шотландський дворянин, який славився співом і грою на арфі. Одного травневого ранку, сидячи під старим дубом, Томас задумливо перебирав струни арфи. Раптом почув тупіт копит, передзвін бубонців, і з лісу виїхала молода красива вершниця в зеленій сукні на ставному сірому коні. Вона була такою прекрасною і мала так багато прибраного коня, що Томас подумав, що перед ним Свята Діва і хотів схилити перед нею коліна.

Але вершниця зіскочила з коня і сказала, що вона королева фей і ельфів, та попросила його зіграти їй на своїй арфі, а якщо гра їй сподобається, то вона Томаса нагородить. Гра сподобалася і королева сказала, що виконає будь-яке бажання Томаса. Він попросив її поцілувати. Королева спочатку заперечила, а потім пояснила, що якщо він її поцілує, то йому доведеться служити їй сім років. Томас сказав, що готовий служити королеві довічно і поцілував її.

І раптом з королевою відбулася страшна зміна: її золоте волосся посивіло, білосніжна шкіра пожовкла і покрилася зморшками, зелена сукня злиняла і стала сірою. Ставний кінь перетворився в заморену шкапу, а хорти і гончаки, що супроводжували королеву, – у голодних вовків.

Посадила королева Томаса позад себе на стару шкапу і повезла його через пустирище. Тут він побачив три дороги. Одна з них – вузька і кам’яниста, заросла терником і колючою шипшиною – виявилася дорогою правди. Інша – широка і гладка, на узбіччі якої цвіли лілеї – виявилася дорогою неправди, а по третій дорозі, яка то з’являлася, то зникала і була заросла зеленою папороттю та вереском, королева фей привезла Томаса у своє королівство.

Тут до королеви повернулася її колишня врода і чудове вбрання, кінь знову став статним, а голодні вовки перетворилися на породистих собак. Королева попередила Томаса, що в країні фей він має їсти тільки те, що вона сама йому запропонує, і ні з ким не розмовляти, крім неї, інакше він залишиться тут назавжди.

Томас виконав усі умови, крім того, виграв змагання музикантів і виявився кращим, ніж музиканти країни фей. Королева дала Томасові три дарунки за те, що він виконав усі умови. Перший – дарунок віршотворця. Другий – дарунок пророцтва. Третій – дарунок правдивості. Від третього дарунка Томас хотів відмовитися, але королева переконала його і сказала, що цей дарунок має велику силу.

Прощаючись з королевою, Томас гукнув: “Я не хочу з тобою розлучатися назавжди”. Королева йому відповіла, що вона надішле за ним своїх посланців, але не найближчим часом.

Відтоді минуло 14років. Томас жив у Ерсілдуні, але слава про нього котилася всією Шотландією. Його шанували як мудрого віщуна і як натхненного поета.

Але одного разу до села прийшли два білих олені і направилися прямо до замку, де жив Томас. Він узяв свою золоту арфу та разом з оленями перейшов убрід річку і зник у лісі. Більше його ніхто не бачив” [117, с. 297].

Вибір міфів, сказань, що використовуються в лекціях, залежить від особистості педагога, його схильностей, здатності донести в цікавій формі навчальний матеріал до аудиторії.

Насамперед, розглянемо жанр есе. Це незвичайний виклад навчального матеріалу. Жанр есе, що торкається індивідуально-психологічного боку соціальних явищ, виступає як метод популяризації соціологічних знань, дає можливість знайти моральну позицію автора, активізує соціологічну свідомість, руйнує давні стереотипи і шукає нові форми розуміння соціологічної дійсності. У жанрі есе лектор, крім наукових тверджень, використовує суперечності, сумніви, роздуми, художні образи.

Наприклад, починаючи вивчати курс “Соціологія сім’ї” і говорячи про сім’ї як про соціальне явище, лектор малює живу картину такого змісту:

“Уявіть собі літній вихідний день. Яскраво світить сонце. Безхмарне небо, слабкий вітерець ледь гойдає листя дерев і кущів. На лавці в парку, розташованому на березі величного Дніпра, сидять троє: молодий чоловік, молода жінка, а між ними – їх п’ятирічний син Борис, який тримає батьків за руки і безтурботно гойдає ногами.

Молодий чоловік закоханими очима дивиться на молоду жінку, милується її величною поставою, прекрасною посмішкою і думає: яке щастя бути поруч з нею, кохати її і бути коханим; як добре, що в нас є Борис, як приємно в цій маленькій істоті помічати свої власні риси, що виявляються в маленьких вухах, формі носа, овалі обличчя, вмінні широко на весь рот посміхатися, нахиляти голову і навіть ходити як я, його батько.

А Борис, сидячи поруч з батьками, був сповнений гордощів, тому що його мама і тато найкрасивіші, найніжніші, найсміливіші і взагалі в усьому найкращі.

Борі набридло сидіти нерухомо. Він зіскакує з лавки, підхоплює м’яч, вибігає на зелену галявину і невміло б’є по м’ячу ногою, останній відкочується і опиняється в кущах. Батько підхоплюється з лавки майже одночасно з малям, дістає м’яч з кущів, і ось вони вже разом пасують м’яч один одному.

Молода жінка мовчки спостерігає за ними. У її погляді любов, ніжність і гордість за свою сім’ю. їй приємно, що видався такий прекрасний день, коли вся її незвичайна сім’я зібралася разом, щоб провести ці короткі хвилини відпочинку на свіжому повітрі, ближче до первозданної природи”.

У цій коротенькій замальовці розкрита особливість сім’ї як соціального інституту, тому що саме в сім’ї наявне таке соціальне явище, що поєднує в собі любов подружньо-батьківську.

Порушення цього союзу двох видів любові призводить до серйозних соціально-психологічних наслідків. Ослаблення подружньої любові часто закінчується розлученням, що порушує нормальні стосунки в сім’ї між батьками і дітьми. Можна знайти собі іншого супутника в житті, але як бути дітям? Адже в дітей один батько й одна мати. Що можна очікувати від дитини, якщо їй забороняється бачити своїх законних батьків, особливо якщо вже склалася нова сім’я, де з’являється мачуха чи вітчим. Чи задумувалися Ви про те, що почуває маленька дитина, якщо мати кинула чоловіка-п’яницю? Адже дитина не завжди вважає батька поганим, тому що бачила і його ніжність, і турботу про себе. Вона прив’язана до батька і особливо його жаліє як слабку людину. їй не завжди зрозуміла поведінка матері, а тому зростає стіна відчуження і нерозуміння.

А як оцінити поведінку вже дорослих дітей, що відмовляють своїм батькам у можливості створення нової сім’ї після смерті одного з подружжя чи після розлучення. У цьому випадку порушується вже не подружня, а батьківсько-дитинська любов, коли старші, борючись за своє щастя, відгороджуються від дітей, а ті відмовляють батькам у повазі, любові, підтримці. Де знайти правильну відповідь на всі запитання, що ставить перед нами життя? Де та межа, через яку не можна переходити ні дружинам, ні батькам, ні дітям? Скільки людей, стільки й різних поглядів, думок, понять про щастя, сім’ю, обов’язки, тому що сім’я – це не тільки любов і радість, це й величезна відповідальність за себе, партнера по життю, за дітей.

Можна все правильно говорити, але чинити всупереч словам, проте всі наші вчинки будуть повторюватися нашими дітьми. Чи задумувалися Ви про те, чому в сім’ї, де вже булорозлучення, діти часто почувають себе нещасливими, але коли вони виростають, то інколи самі підсвідомо вже не дорожать своїми сім’ями і явно йдуть на їх руйнування.

Далі лектор говорить про те, що, на відміну від психології сімейно-шлюбних відносин, яка, насамперед, вивчає це соціальне явище з погляду міжособистісних відносин, соціологія сім’ї вивчає розвиток сім’ї, виникнення та різні види шлюбу, критерії вибору шлюбного партнера, життєвий цикл сім’ї, різні форми і види сім’ї та шлюбу, специфічні й неспецифічні функції сім’ї, шукає причинно-наслідкові зв’язки соціальних явищ, пов’язаних із сімейно-шлюбними відносинами, розкриває такі поняття, як одностатеві сім’ї, гендерна ідентичність і гендерні ідеали, трансексуальність і трансвестизм, сексуальні ролі, розкриває сутність негативних явищ у сім’ї та її кризи. Усе вищеперелічене буде висвітлено в досліджуваному курсі.

Такий початок, поданий лектором у другій лекції з вивчення курсу спеціальної соціології сім’ї, має зацікавити студентів. Жива картинка, виражена в художній формі, фрагмент есе збуджують уяву студентів. Ці міркування лектора вголос змушують студентів задуматися про такі, здавалося б, повсякденні явища, як розлучення, бездоглядність, сімейно-шлюбні відносини. Лектор спонукає студентів самим робити висновки і шукати шляхи вирішення соціальних проблем, що виникають у сім’ї.

Есе найбільш важкий вид інтелектуального контексту, що вимагає наявності в лектора найвищої майстерності, здатності постійно перебувати в діалозі зі слухачами. Така лекція несе в собі достоїнства “сократичної бесіди” [123; 13]. А ось один із прикладів використання жанру есе в художньому творі П. Таранова “Логика хитрости: о поведении людей конкретно и откровенно”, де він міркує про минуле і сьогодення.

“Нас лякають теперішнім, розхвалюючи минуле. Перед нами чорнять минуле, щоб ще чорнішим видавалось теперішнє. Нам малюють повітряні замки, щоб відвести погляд від дійсних будівель. Нас кличуть до бою за народ і його світлу долю…, право на свободу не хотіти і не слухати такі заклики. Нам розповідають казки про Батьківщину, щоб приховати правду минулого, чи вводять в оману минулим, щоб “заколисати в казку”.

Людина дуже схожа на човен. Що він? – На перетині хвиль і вітру. Так давайте пам’ятати про ці сили і відразу ж уявляти собі: якщо заколисує, то виходить, що хвилювання в природі вже позначилися.

А далі вибір: чи погйодатися на хвилях подій, відчувши “гостренькі” моменти, і не більше, чи, втративши рівновагу, перекинутися, після чого залишитися зовсім непотрібним тим, хто перекидав човен. Чи Ви коли-небудь бачили, щоб вітер поправляв те, що зруйнували хвилі?!” [180, с. 159-160].

Але ж якщо продовжити цю думку про минуле і сьогодення, то наступні міркування лектора теж можуть бути виражені у формі есе.

Не випадково загальновідомим є вислів: “Якщо сьогодення вистрілить у минуле з рушниці, то майбутнє випалить у сьогодення з гармати”. Звідси можна зробити висновок: у тому, що залишилось, не все гідне загибелі. Менш розвинуті рівні розвитку суспільства мають свої переваги. їх нечіткі риси продовжують жити в нескінченному відродженні, і поступальний розвиток суспільства завжди повертається до минулого, звільняючи з “мертвого царства” все, що гідне життя.

У нашій країні, де без кінця заперечується минуле, ми є свідками того, як спочатку знищуються священнослужителі, руйнуються церкви, які перетворюють на кінотеатри і склади, а потім, навпаки, відроджується релігія, а замість складів і кінотеатрів відновлюються церкви і будуються нові храми.

Чому ми такі нетерпимі до минулого? Чому США більше ніж 200років користуються своєю Конституцією, а ми переробляємо її при будь-якому коливанні кон’юнктури, при будь-якій зміні ідеології. Чи не задумувалися Ви про те, чому на одному з майданів Парижа з одного боку встановлений пам’ятник королю Людовику XVI, а з іншого боку – пам’ятник Робесп’єру, який його обезглавив? Адже, здавалося б, як можуть два серйозних ідеологічних супротивники уміститися на одному майдані, не заважаючи один одному? Але якщо замислитися, то ці пам’ятники – персонажі історії одного народу Франції. І ця країна дорожить історією свого народу. У нас же спочатку знищувались унікальні пам’ятки царської Росії, зараз – пам’ятки радянського періоду, а що буде очікувати нас у майбутньому? Якщо зараз паплюжать могили учасників Великої Вітчизняної війни, то є побоювання, що з нами наші нащадки можуть вчинити так само, як ми чинимо з попереднім поколінням. Адже недарма говорять: “Хто посіє вітер – той пожне бурю”.

“У греків був культ мертвих. Вони вірили в те, що мертві потребують турботи живих, мають потребу в їжі і воді, які родичі приносили до їх могил. Через ці забобони бездітні греки всиновлювали чужих дітей” [84, с. 24]. Чи не від культу мертвих беруть свій початок два явища навколишньої дійсності: взяття на виховання дітей у сім’ю і так звані “батьківські дні”, коли молодь приходить на цвинтар, щоб ушанувати пам’ять покійних, прибирає могили, а потім організовує поминання померлих родичів”?

У Запорізькому національному університеті для студентів 5-го курсу спеціальності “Соціологія” викладається курс “Методи викладання соціології”, а для студентів спеціальності “Соціальна робота” – “Методи викладання суспільних дисциплін”. Обом групам було задано домашнє завдання: написати фрагмент лекції-есе. Всі без винятку студенти виконали це завдання. Кращі фрагменти лекції-есе зачитувалися на практичних заняттях, а деякі з них подані у додатку 4. У зв’язку з тим, що студенти самі обирали теми лекцій-есе, а також з огляду на те, що дехто дуже щиро описував не тільки власні думки, але й свої потаємні почуття, за узгодженням зі студентами фрагменти лекцій-есе, розміщені у додатку 4, подані анонімно, без зазначення авторів.

Далеко не завжди все заняття будується у вигляді лекції-есе. Найчастіше її використовують як фрагмент навчальної лекції. Дуже важливим є перехід від звичайного викладу навчального матеріалу до лекції-есе. Тут доречні цитати, вислови вчених, видатних політиків, письменників або звичайна пауза.

Наприклад, у Гуманітарному університеті “Запорізький інститут державного та муніципального управління” в одній із груп спеціальності “соціальний працівник – соціолог”, що вивчає курс “Методи викладання соціології”, проводилося практичне заняття на тему “Есе”. Кожен студент після попередньої підготовки виступив із фрагментом есе на обрану ним тему. На цьому занятті було багато вдалих, цікавих робіт. Але особливо запам’ятався і несподіваним був виступ одного зі студентів, який почав його з незвичайної фрази: “Краще вмерти, коли хочеться жити, ніж жити, коли хочеться вмерти”. Промовивши це, він замовк, а потім уже в принишклій аудиторії у філософській формі у вигляді есе став розповідати цю вічну тему життя і смерті, боротьби духу, що перемагає важкі хвороби, не піддається невдачам. Цей виступ був як гімн життю, у якому схиляємо голови перед героями, перед тими, хто славить життя і навіть гине з невтомним прагненням до нього. Звичайно, таке заняття надовго залишиться в пам’яті студентів.

У жанрі есе іноді пишуть історичні й теоретичні статті, публіцистичні праці. Наприклад, у книзі М. Ліфшиця “Мифология древняя и современная” (видана в м. Москва, видавництвом “Мистецтво” в 1980 р. – 582 с.) знаходимо такі міркування про науку, написані в жанрі есе:

“Сучасна наука доводить свою зрілість, коли вона, подібно до Орфея в грецькому міфі, спускається в підземний світ, щоб повернути нескінченному життю його втрати. Нехай вирок остаточний і оскарженню не підлягає, проте ми можемо зробити його більш точним, більш гнучким і справедливим. Зрозуміло, що за однієї умови. Орфею не вдалося оживити Евридику, тому що на зворотному шляху з царства тіней він озирнувся назад. Жахлива помилка! У ній, як завжди у греків, глибокий зміст. Щоб відновити живе значення раз і назавжди пройдених епох, відкрити у цьому безмовному світі щось несправедливо забуте, затоптане в бруд низкою прогресивних тупаків, потрібно дивитися вперед, а не назад. Тому що при всій відносності прогресу залишається непереборною різниця між відродженням старих начал в ім’я вищої історичної дійсності, що проходить перед нами, і зворотним ходом у власному значенні слова.

Людина-артист, яка зробила своє тіло предметом художнього розвитку, може робити під куполом цирку дивні рухи: недарма ж її далекі предки жили на деревах. Але ось перед нами інший випадок: коли людина, за словами Вольтера, стає поміссю “тигра з мавпою” – рятуйся, хто можеі… Люди часто бувають гірші за звірів, і гіршим видом регресу загрожує їм шкідлива радіація їх власного розвитку. Герцен цю небезпеку змалював в образі Чингісхана з електричним телеграфом. Лев Толстой писав про Чингісхана з двома палатами, пресою і журналістикою. А ми знаємо тепер, що можливий Чингісхан з атомною бомбою і навіть Чингісхан з революцією, начебто “культурною революцією” Мао. Мертве тягнеться до володінь життя і так само, як і життя, бере свій початок в ідеальному царстві минулого.

Чи можна зробити вибір, зупинитися на чомусь конкретному в цьому потоці суперечливих образів, безглуздо пов’язаних між собою ворожих начал? Легко було б жити, якби, наприклад, добро і зло не були іноді до повної ілюзії подібні один до одного так, що людський розум у жаху відступає перед цією безоднею. Але вибір усе-таки є. Пройшовши через тисячі ототожнень, історія знаходить різницю двох світових шляхів. Зливаючись і відокремлюючись у самостійні течії, загальний потік зберігає великі вододіли, що служать нашому внутрішньому оку опорою справжнього змісту серед безглуздої, на перший погляд, течії” [84, с. 565-566].

Яскрава, образна, жива мова есе має виконувати певні умови, а саме: “простота і стислість тексту повинні поєднуватися з високою значеннєвою й інтелектуальною концентрацією, есе має бути якомога привабливішим” [123 с. 17].

Замислюючись над питанням: коли і в яких випадках використання лекції-есе є більш ефективним, ми доходимо висновку, що найефективнішим воно є тоді, коли ця лекція є вступною до нового курсу, який запропонований для вивчення студентам. Така лекція з курсу “Соціологія управління виробничим колективом” була розроблена та прочитана Ж.Д. Малаховою на початку лютого 1991 р. студентам IV курсу радіоелектронного факультету Запорізького машинобудівного інституту (нині – Запорізький національний технічний університет) (див. додаток 3).

Звичайно, фрагменти лекції-есе можуть бути використані як на початку викладання курсу, коли викладач прагне викликати у студентів інтерес до предмета, так і в її середині та кінці, залежно від змісту лекції, ситуації, що виникла в аудиторії, або настрою лектора.