Можна використовувати в лекції і розповіді про історичні події, якщо вони підтверджують чи, навпаки, спростовують основну тезу лекції. Наприклад, на лекціях з історії, релігієзнавства можна було б навести приклад трагедії афінських стратегів, описаної Ксенофонтом у “Грецькій історії” (том 1, с. 7). Афінські стратеги врятували своє рідне місто у жорстокій битві з морськими силами Спарти.

“Оскільки цей бій відбувався під час страшної бурі, і оскільки потрібно було завершити перемогу переслідуванням супротивника, то флотоводці не могли вжити достатніх заходів, щоб підібрати трупи загиблих і забезпечити їм похоронний обряд. Таке недотримання давнього звичаю викликало ненависть родичів загиблих і справа скінчилася тим, що герої були засуджені на страту афінськими народними зборами. Це, зрозуміло, призвело до того, що в наступній битві командувач флоту більше піклувався про трупи, ніж про перемогу, а рік по тому обезголовлений афінський флот зазнав повної катастрофи при Егоспотомах, що й вирішило найближчим часом результат Пелопоннеської війни” [84, с. 23].

Афіняни вірили в страшну долю людини, позбавлену поховання, а релігія відокремлює душу від тіла, що пом’якшує культ мертвих, коли поховання людини не вважається настільки істотним. Адже зараз уже стало традицією спускати вінки на води моря чи озера, де загинули люди, коли їх поминають родичі чи друзі.

У лекціях можна використовувати історичні події давно минулих днів: Троянську війну, переслідування інакомислячих у період середньовіччя, що виявилося в інквізиції церкви, Варфоломіївську ніч, Французьку буржуазну революцію, період нашестя Наполеона в Росію тощо. Не менш показовими можуть бути і теперішні історичні події: путч ДКНС, зруйнування табору соціалізму, розпад СРСР, початок економічного перетворення в країнах СНД та інше. Важливо, щоб історичні події підтверджували думки лектора, тоді лекція буде особливо запам’ятовуватися.

Використання у лекційному матеріалі історичних подій може бути не тільки в лекціях з історії, політології, релігієзнавства, культурології, демографії, а й при викладанні інших суспільних дисциплін. Наприклад, в лекції, що стосується моральності, можна нагадати історію про виникнення гостинності: “Даю, щоб ти дав!”.

У первісному світі обмін подарунками та гостинність призводять до таких дивних форм “взаємності”, як обмін дружинами або віддання гостю власних доньок (так званий “гетеризм гостинності”). Ці гіперболи, що нагадують дивні перебільшення реальних рис в примітивному мистецтві, відіграють на перших етапах історії цілком поясненну роль. Так, виражаються крайні символи суспільного згуртування, незрозумілі сучасним людям, оскільки “взаємність” надається їм об’єктивно, як примусовий факт суспільного розподілу праці. Гостинність та дарування належать зараз до добрих звичаїв, які прикрашають суспільство, а не до його істотних умов [84, с. 61].

Корисно в процесі викладу навчального матеріалу (там, де це доречно) використовувати тексти повчальних народних казок, у яких укладені мудрість, добро і справедливість. Наприклад, українська казка про козака, який щодня купував три хлібини:

“Якось шинкар запитав у козака:

– А скажи, козаче, навіщо ти щодня купуєш три хлібини?

– А я беру не тільки для себе, а й даю в борг і віддаю борги, – відповідає козак.

– А як це? – здивувався шинкар.

– Одну хлібину я з’їдаю разом із дружиною, іншою годую дітей (виходить, що даю в борг), а третю віддаю батькам, тобто сплачую борг за те, що вони мене вигодували, – відповідає козак”.

У цій казці образно показано, як людина має ставитися до дітей і своїх старих батьків, тому що сім’я – це обопільний борг і відповідальність за дітей і старше покоління. Якщо людина пошкодувала шматок хліба для батьків, і її вчинок перейняли діти, то вона сама не дочекається, щоб вони принесли їй на старість шматок хліба. У цьому і полягає народна мудрість казки.

Говорячи про взаємодопомогу, колективну працю, бажано згадати повчальну казку про двох мурах, що спільно тягли пшеничне зерно в мурашник.

“Тягнуть мурахи велике зерно, але не дуже злагоджено це в них виходить. Одна мураха тягне в один бік, інша – в інший, і робота просувається повільно.

Набридло це першій мурасі, якій усе здавалося, що її напарник тільки заважає роботі, взяла і перекусила іншу мураху, подумавши, що все одно вона не допомагає.

Стала зерно тягнути сама. Однак одній мурасі це було не під силу. Вона не змогла навіть зрушити його з місця. Удвох, хоч і повільно, але вдавалося перемістити зерно ближче до мурашника, а одній це зробити було важко. Пошкодувала мураха, що вбила свого напарника, та вдіяти вже нічого не можна”.

З цієї казки можна зробити два висновки: перший, що колективна праця завжди ефективніша, ніж праця окремо взятої людини, а другий, що людина має добре подумати, перш ніж зробити який-небудь вчинок.

Сьогодні кожен школяр знає, що ніколи не було чудовиська з пучком зміїв на голові замість волосся, що ніколи не було дев’ятиголового Змія Горинича, Кощія Безсмертного, але якщо народна творчість виникає з міфу, то останній відмирає як пам’ятка “доісторичної нісенітниці”, щоб воскреснути в образі високого людського змісту. Як-то кажуть: “Казка побрехенька, проте у ній доля правди чималенька”. Якщо такі уявлення, якими дихає наша думка і наша сучасна мова, самі по собі помилкові, то в цій неправді є плоть і кров дійсного життя. І, можливо, правда, що вони містять у собі більше істини, ніж більшість шкільних міркувань при всій їх зовнішній раціональності [29].