Сучасні підходи до освітньої діяльності в Україні визначені Законами України, “Про дошкільну освіту”, “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про вищу освіту”, що прийняті Верховною Радою України, а також урядовою постановою “Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів України на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання”.

Про вагомість реформування можна судити за такими даними. Сучасна система освіти включає дошкільну освіту (дитячі ясла і садки відвідує майже півтора мільйона дітей, що становить 40% від загальної їх кількості), загальну середню освіту (школи, ліцеї, гімназії, училища), професійно-технічне училище і вищу освіту. У цілому це понад 48 тисяч закладів і установ, у яких навчається близько 15 мільйонів учнів і студентів [187, с. 34]. До загальної десятирічної освіти Україна перейшла ще в 70-ті рр. ХХ ст. З 2001 р. середня школа стала дванадцятирічною. На кожні 10 тисяч населення зараз у країні припадає 323 студенти, а в 1990 р. їх було 170. Це більше, ніж, наприклад, у Канаді, Франції і Німеччині [187, с. 34].

Як посилений інтерес до освіти, так і необхідність її реформування пояснюються низкою причин. По-перше, освіта пов’язана з усіма сферами суспільного життя, у тому числі економічною, політичною, духовною, культурною тощо, які, у свою чергу, безпосередньо впливають на освіту. Так, стан економіки визначає матеріальну базу освіти, впливає на її зміст у плані структури і вибору досліджуваних дисциплін, диктує вибір спектра спеціальностей і професій, що будуть потрібні суспільству. Наприклад, у СРСР у 1950-1960-ті роки активно розвивали технічні спеціальності, оскільки відновлювали зруйноване війною народне господарство, житловий фонд, а також у зв’язку з політичним станом посилено розвивали військово-промисловий комплекс. Зараз, після зміни соціально-економічної ситуації в Україні, великим попитом на ринку праці користуються не стільки технічні, скільки фінансово-економічні, юридичні спеціальності, менеджери, лінгвісти іноземних мов, знання і навички яких необхідні у зв’язку із створенням спільних підприємств і виходом вітчизняних господарників, підприємців на іноземних партнерів. Система освіти не вільна і від політики: залежно від того, який режим у суспільстві – демократичний чи тоталітарний – “відкрите” чи “закрите” суспільство, формується і відповідна система освіти. Соціокультурне середовище впливає на освіту через релігію і моральні цінності суспільства, сім’ю, традиції, звичаї, належність до певного соціального прошарку, ціннісні орієнтації лідерів громадської думки, їх психологічні установки.

По-друге, суспільство теж залежить від освіти, тому що вона впливає на функціонування та розвиток. Від рівня освіти залежить якість трудових ресурсів, що мають істотний вплив на економіку суспільства. Специфіка трудових ресурсів, їх людський потенціал, інтелектуальний розвиток впливають на спрямованість і глибину розвитку економіки. Чим вище людський капітал, тим більше підстав для розвитку отримує наука, політика, культура, мистецтво та інші різновиди людської діяльності. Набуття та підвищення людського капіталу безпосередньо залежить від рівня освіти. Забезпечення високого рівня освіти – основна умова нарощування інтелекту нації, її самостійності й конкурентоспроможності на світовому ринку. Освіта нації – основний соціальний капітал. Не випадково в Комюніке голів держав і урядів країн “групи восьми”, прийнятому в Кельні 20 червня 1999 р., є соціальний розділ “Інвестиції в розвиток людини”, де увага зосереджена на підвищенні можливостей індивіда, розвитку новаторського мислення, професійній і культурній мобільності. “Базова освіта, професійно-технічна підготовка, академічні кваліфікації, безперервне підвищення професійних навичок і знань відповідно до потреб ринку праці, а також підтримка розвитку творчого мислення мають дуже важливе значення для визначення напряму економічного і технічного прогресу, просування до створення суспільства, заснованого на знаннях. Змолоду забезпечують також розвиток особистості, сприяють формуванню відповідальної громадської позиції і залученню людей до суспільного життя” [138, с. 476].

По-третє, рівень освіти визначає соціальний статус особистості, що, за М. Вебером, складається з трьох величин: рівня освіти, рівня кваліфікації і рівня навичок. Освіта є набутим статусом особистості. Чим вище освіта, тим ймовірнішим є набуття більш високого соціального статусу. Вона впливає на статус особистості в суспільстві, задоволеність життям, соціальними умовами і навіть на її самопочуття.

По-четверте, у зв’язку з тим, що Україна взяла курс на розвиток економіки й інтеграцію до європейської співдружності, освіта має відповідати світовим стандартам. “Відповідно до європейських стандартів, освіченою є людина, яка оволоділа не лише професією, а й, по-перше, п’ятьма європейськими мовами; по-друге, комп’ютером; по-третє, демократичним світоглядом і фундаментальною культурою” [138, с. 478]. Незважаючи на зміст навчання, навіть на його тривалість, Україна поки що далека від рівня ряду показників, властивих економічно розвинутим країнам. Так, показник середньої кількості років навчання, що характеризує рівень освіти в США, становить 13,6 років, у Японії -14,6 років. В Україні цей показник у 1992 р. досягав 10,5 років, а в 2001 р. – вже тільки 9,8 років [138, с. 476]. У багатьох країнах Західної Європи тривалість освіти більше, ніж була до реформування освіти в Україні. Зокрема в Німеччині вона дорівнює 13 рокам, у Данії становить 12 років [139, с. 16]. Рівень розвитку сучасної економіки, високі технології, розвиток ринкових відносин, комп’ютеризація виробництва вимагають більш досконалого освітнього рівня трудових ресурсів. Ось чому перехід до загальної 12-річної освіти – нагальна потреба для сфери освіти транзитивного суспільства.

Восени 2001 р. затверджена “Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті”, розроблена Міністерством освіти і науки України й Академією педагогічних наук України. Цей стратегічний документ розрахований на дуже тривалий період – 100 років – і відображає головну мету української системи освіти – “створити умови для розвитку й самореалізації кожної особистості як громадянина України” [121, с. 5]. Відповідно до цієї доктрини, система освіти має пояснити замкнутий процес формування особистості: від її виховання до самореалізації, що забезпечить “вихід України з нинішнього стану, всебічну модернізацію суспільства і держави” [112, с. 12].

“Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті” була розроблена після Всесвітньої конференції з глобальних проблем людства, яка відбулась у 1998 р. у Парижі. Зокрема, на цій конференції відзначалось, що останнім часом суперечність між основними типами культур і цивілізацій не відповідає успішному вирішенню глобальних проблем людства і сучасній системі освіти. Так, у вступі до матеріалів Всесвітньої Паризької конференції щодо системи вищої освіти йдеться про розвиток останньої: “Цей найбільший кількісний прорив… (у галузі освіти)… не супроводжувався ні концептуальними, ні якісними змінами, які відповідали б новій ситуації, новим вимогам і потребам” [120, с. 2].

Саме якісним змінам у системі освіти в Україні і присвячена “Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті”. Незважаючи на глибокий аналіз цієї проблеми, Доктрина не може не містити деякі розбіжності. По-перше, вона розрахована на дуже тривалий період, а спрогнозувати розвиток освіти на такий час досить проблематично, тому що в умовах суспільства, яке бурхливо розвивається, складно з погляду синергетичної методології передбачити всі атрактори, що можуть викликати якісні зміни в галузі освіти. По-друге, у процесі соціалізації особистості беруть активну участь у різних соціальних інститутах: сім’я, наука, релігія, армія тощо, а не тільки освіта. На жаль, у Доктрині цим інститутам не знайшлося місця, хоча дуже перебільшена роль школи.

Говорячи про реформування освіти України, можна зробити висновок, що вона може бути успішною, якщо використовувати три джерела знань: адміністративну статистику, соціологічні дослідження й експертний аналіз. “Дані, узяті з цих джерел знань, дають можливість отримати точні, аргументовані, максимально “об’єктивовані” знання як для узагальнених теоретичних висновків, так і для практики управління й регулювання соціальних процесів і ситуацій у сфері освіти” [138, с. 479].

Освіта є одним із найважливіших соціальних інститутів, що приковує до себе увагу різних учених: філософів, педагогів, політологів, психологів, соціологів, демографів тощо. Змінюються умови функціонування суспільства, змінюються і погляди на шляхи передачі знань, життєвого досвіду, виховання підростаючого покоління.

Учитель – одна з найдавніших професій. Він, за великим рахунком, завжди був найшанованішим серед людей. Мабуть, немає такої людини, яка не пам’ятала б свого першого вчителя. Крім того, у кожного з нас був свій улюблений учитель, на якого б ми хотіли бути схожими.

Майстерність педагога залежить не тільки від його глибоких теоретичних знань, але й від методики, якою він користується у своїй викладацькій діяльності. Без оптимально обраної методики, що відповідає вимогам часу і своєрідності аудиторії, викладач не зможе переконливо донести свої думки до слухачів.

Особливою є праця педагога вищої школи. Він стикається у своїй діяльності з грамотними, допитливими людьми, які прагнуть опанувати вершини сучасних знань. Це вже особистості, що сформувалися, пройшли первинну соціалізацію в сім’ї, дошкільних установах та школі і яких слід виховувати й піднімати до свого рівня. Цього викладач досягає завдяки постійній роботі над собою щодо вдосконалення теоретичної підготовки і обраної методики подання знань, оскільки з часом остання може змінюватися.

Ось чому цей навчальний посібник є актуальним. Сьогодні ми не тільки живемо на відродженні епох, а й перебуваємо в гло-балізаційному, інформаційному просторі, що диктує нові вимоги і підходи до освіти.

Цей навчальний посібник містить три розділи і додатки. У першому розділі “Сучасні підходи до вищої освіти” розглянуто процес реформування освіти та соціальні наслідки, глобалізацію, а також практику дистанційного навчання, безперервної освіти, інституціоналізації навчальних дисциплін, відносин учителя й учня. У другому розділі “Нетрадиційне проведення лекцій” приділено увагу складанню лекцій-есе, використанню в лекціях міфів і сказань, билин і народної мудрості, прислів’їв і приказок, казок, сюжетів з художніх творів. Третій розділ “Підготовка та проведення практичних занять” присвячений насамперед практиці активних форм роботи зі студентами: складання робочих програм, методичних посібників з підготовки семінарів, тестів для контролю знань, використання психологічних тестів, складання тематичних кросвордів, розробка сценаріїв і маршрутів екскурсій, проведення ділових ігор і тренінгів.

У додатках подано авторські розробки підготовки й проведення активних форм навчання студентів і найбільш ефективні приклади, коли самі студенти залучені до методичної роботи.

Як свідчать численні соціологічні дослідження, студенти старших курсів виявляють зниження своєї активності: погіршується відвідуваність занять, виявляють інертність і слабку зацікавленість навчальним процесом. Частково це можна пояснити тим, що студенти починають працювати ще до закінчення навчання у вищих навчальних закладах.

Однак багаторічний досвід роботи зі старшокурсниками трьох університетів м. Запоріжжя свідчить, що на старших курсах активність студентів може бути високою. Студенти IV, V курсів університетів так само виявляють інтерес до досліджуваних проблем предмета, як і на перших курсах, якщо навчання проводиться в активній формі із застосуванням нетрадиційних методів навчання. Автори мають на меті поділитися своїм досвідом нестандартного проведення занять і сподіваються, що він багатьом буде корисний.

Цей навчальний посібник написаний в контексті педагогічного досвіду роботи в таких трьох університетах м. Запоріжжя: Запорізький національний університет (ЗНУ), Запорізький національний технічний університет (ЗНТУ), Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління” (ГУ “ЗІДМУ”). Крім того, один з авторів, професор В.М. Огаренко, ректор ГУ “ЗІДМУ”, є фундатором комерційного вузу ГУ “ЗІДМУ”, а кандидат історичних наук, член-кореспондент Російської міжрегіональної академії наук соціальних технологій і місцевого самоврядування, доцент Ж.Д. Малахова ще до перебудови була викладачем Київської філії Московського авіаційного інституту з підготовки та перепідготовки авіаційних кадрів. Автори сподіваються, що їх досвід з нетрадиційних форм навчання буде цікавий широкому колу читачів.

Особливістю цього посібника є те, що більшість форм нетрадиційної підготовки та проведення лекцій і практичних занять із соціології можуть використати і викладачі інших суспільних дисциплін. Досвід нетрадиційних лекцій і практичних занять успішно може бути використаний викладачами філософії, демографії, етнографії, культурології, релігієзнавства, історії, а також таких дисциплін, як економіка, менеджмент, філологія тощо. У навчальному посібнику використано і деякі методичні розробки студентів, що підтверджує інтерес студентів до цього напряму.

Це не перша спроба видання навчального посібника з нетрадиційних методів навчання. Так, Ж.Д. Малахова (Івченко) ще в період роботи в Запорізькому машинобудівному інституті ім. В.Я. Чубаря (нині – ЗНТУ) розробила і видала в 1992 р. “Методичну розробку практичних занять з курсу “Соціологія праці й управління” для викладачів і студентів”. Ця ж методична розробка була передрукована в книзі: Социология: Практикум / Сост. и отв. редакторы A.B. Миронов, Р.И. Руденко. – М.: Соц.-политич. журнал, 1993. – 249 с. З чиєїсь легкої руки вона потрапила й на сторінки Інтернету.

Пропонований навчальний посібник більш лояльно відображає весь досвід підготовки і викладання соціології у вузі. Крім того, автори використовували досвід викладачів соціології Харківського державного університету, які видали в 1997 р. за редакцією професора І.Д. Ковальової навчально-методичний посібник: Нетрадиционные методы преподавания социологии: Учебно-методическое пособие для преподавателей социологических дисциплин [123], а також у 2001 р. здійснили його перевидання [52].

Кожен викладач вищої школи є для студентів не лише людиною, яка передає знання, а й вихователем, наставником. Багатий досвід педагогічної практики одного з авторів цього видання підтверджує, що кожна лекція, яка проведена в аудиторії, повинна нести нові знання, нову інформацію, а також мати виховний характер. Адже викладач відповідає перед суспільством щодо того, яка особистість буде сформована у вищому навчальному закладі, якого громадянина отримає суспільство після закінчення вищої школи. У посібнику передано саме такий досвід виховання у студентів почуття особистої гідності, любові до Батьківщини, поваги до старшого покоління. Автори вважають, що подані в посібнику розробки лекцій і практичних занять, які мають виховний характер, будуть особливо корисними молодим викладачам у їх педагогічній діяльності.

У кожного викладача ВНЗ виробляється свій особистий стиль спілкування зі студентами. Автори не наполягають на тому, щоб усі викладачі копіювали їх досвід, але якщо хоч що-небудь буде для них корисним, то це буде успіхом цього видання.

Автори висловлюють глибоку вдячність рецензентам: доктору соціологічних наук, професору, завідувачу кафедри галузевої соціології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Юрію Івановичу Яковенку; доктору філософських наук, професору, завідувачу кафедри менеджмент організацій Запорізької державної інженерної академії Валентині Григорівні Воронковій; доктору соціологічних наук, професору, завідувачу кафедри соціології та соціальної роботи ГУ “ЗІДМУ” Станіславу Львовичу Катаєву, рекомендації яких значно поліпшили зміст цього видання.

Сподіваємося, що цей навчальний посібник приверне увагу викладачів і студентів ВНЗ України, а також тих, хто цікавиться викладацькою діяльністю. їх пропозиції послужать подальшому вдосконаленню змісту книги.