“До наших днів, – вважає антрополог П. Уорслі, – людського суспільства як цілого не існувало” [44, с. 298]. Тільки нещодавно сформувалися соціальні зв’язки, що охопили всю планету. Світ стає єдиною соціальною системою в результаті посилення відносин взаємозалежності, що торкнулися практично всіх країн. “Соціальні, політичні й економічні зв’язки перетинають кордони держав і вторгаються в долі людей, які проживають на цих територіях. Взаємозв’язок світового співтовариства вже позначили універсальним терміном “глобалізація”. Глобалізацію соціальних зв’язків насамперед варто розуміти як перетворення простору і часу своєчасного існування. Іншими словами, наше життя все більшою мірою відчуває на собі вплив подій, що відбуваються досить далеко від тієї соціальної реальності, у якій проходить наша повсякденна діяльність” [44, с. 298].

Глобалізація стосується й освіти. Сучасні підходи до освіти пов’язані з проблемами її глобалізації, глобальних університетів, а також глобальним ринком освітніх послуг. Розуміння глобалізації освіти, яка за своєю суттю є замовленим проектом, привнесене із Заходу і означає, на думку Дж. Тамлінсона, що “глобалізація є продовженням тривалого історичного процесу західної експансії і являє собою модель глобальної гегемонії, що розвивається” [21, с. 174]. Але таке уявлення про глобалізацію є занадто однобічним. “Проект, що виник на Заході, давно став справою усього світового співтовариства, культурні цінності Заходу підпадають під вплив інших культур, відбувається процес гібридизації культур. Тому культурний обмін поступово трансформується в глобальний процес взаємодії культур” [37, с. 6].

Глобалізація в галузі освіти сприяє стандартизації навчання під впливом сучасних соціальних технологій, появі глобальних досліджуваних мереж, а головним фактором, що вплинув на освіту, є економічна ідеологія глобалізації, що підкреслює першорядне значення ринку, приватизації і зменшення ролі державного сектора. “З одного боку, – пише доктор філософських наук В. Воронкова, економічна глобалізація підкреслює імперативи ринкової конкуренції і глобального капіталу в сприянні конвергенції інституціональних структур провідних країн, зокрема їх освітніх систем. З іншого боку, глобальна раціоналізація, хоч і пов’язана з економічними імперативами, підкреслює ідею унітарної культурної системи. Не варто вважати, що всі країни рухаються у бік всесвітньої монолітної структури освіти, хоча через посилення глобальної раціоналізації освітньої системи багато в чому набудуть схожих форм”

[37, с. 10].

Глобалізація має об’єктивний характер і є результатом економічних, політичних, інституціональних і соціальних змін, зумовлених радикальними перетвореннями, що пов’язані з переходом України до ринкових відносин. “Впровадження ринку у сферу освіти призводить до того, що визначальними для її розвитку стають такі поняття, як “вибір”, “конкуренція”, “стандарти” і “свобода” [154, с. 10]. І не випадково британський соціолог Ф. Браун підкреслює, що “освітній добір усе більше залежить не від індивідуальних здібностей і зусиль учнів, а від добробуту і розуміння батьків. Таким чином, на зміну колишній формулі “здатності + зусилля = заслужена оцінка” приходить нова – “засоби + переваги = вибір” [209, с. 643].

Технічний процес, що торкнувся всіх країн світу, сприяє глобалізації освіти, тому що людський ресурс став новим параметром конкурентоспроможності підприємств. Посилення конкуренції в умовах зростаючої глобалізації висуває системі освіти щоразу серйозніші вимоги: 1) забезпечення безперервної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; 2) рентабельне використання її у постійно змінюваних умовах ринкової економіки; 3) необхідність дати майбутньому працівнику широку освіту, включаючи знання у сфері підприємництва, щодо вирішення кризових ситуацій, маневреності у виборі напряму розвитку виробництва, складання стратегічних планів і відповідного конструювання трудових колективів; 4) навчання кадрів навичкам сприйняття нових знань, що будуть потрібні для виконання конкретної роботи в умовах жорсткої конкурентної боротьби.

Щоб вижити, підприємствам і фірмам необхідно постійно відстежувати зміни в технології, організації виробництва і управління, постійно здійснювати підготовку і перепідготовку кадрів, виходячи з вимог поточного моменту. Не випадково багато компаній за кордоном створюють власні корпоративні університети, мережа яких постійно збільшується. Тільки в США за останні 15 років їх кількість збільшилась з 400 до 2 тис., а до кінця наступного десятиліття може перевищити 3,7 тис. [216, с. 1]. Корпоративні університети змушують традиційні вищі навчальні заклади по-новому оцінити свої конкурентні можливості в боротьбі за учнів на світовому ринку освітніх послуг, який зараз формується. “В останнє 20-річчя багато різних країн світу здійснюють реформування національних систем освіти, зміст і напрям яких все більше визначає глобалізація. Перетворення освіти у важливий фактор конкурентоспроможності не тільки окремих виробників, а й національних економік у цілому вимагає від системи освіти великої гнучкості, відкритості змінам, здатності адекватно реагувати на них” [37, с. 12].

У червні 1999 р. у Болоньї (Італія) міністри освіти 29 європейських країн, у тому числі й України, підписали “Декларацію про Європейський регіон вищої освіти”. У ній зазначається, що “сьогодні країна знань – важливий фактор соціального розвитку, що може забезпечити всім її громадянам необхідний рівень компетентності для відповіді на виклик нового тисячоліття, допомогти усвідомити спільність цінностей і належність до єдиного соціального і культурного простору. Роль освіти і співробітництва у цій сфері повсюдно визнається першорядною” [56, с. 19].

Заходи щодо досягнення цілей, розроблених у Болонській декларації, заплановані на короткий термін і мають закінчитися не пізніше ніж за перші десять років нового тисячоліття з огляду на різноманіття культур, мов національних освітніх систем “європейського простору вищої освіти”. “Таким чином, глобалізація є найбільш функціональним викликом, з яким зіткнулися культура й освіта за свою довгу історію. Зовнішні навчальні заклади мають швидко пристосовуватися до впливу глобалізації і поширення нових технологій” [37, с. 13].

Станом на 2001 р. в Україні на кожну тисячу населення учених більше ніж у Франції, Великобританії, Данії, Нідерландах, Чехії, Литві, Латвії, Угорщині [187, с. 36].

Високим є і сучасний науковий потенціал України. Національна академія наук України, створена в 1918 р., нараховує понад 500 академіків і членів-кореспондентів. Вона має 80 наукових установ, підприємств дослідно-виробничої бази, науково-дослідні судна для вивчення проблем Світового океану. У країні діє також Українська академія аграрних наук, Академія педагогічних наук, Академія правових наук [187, с. 36].

Діапазон інтересів українських учених вражає своєю розмаїтістю: від досліджень мікрокосмосу до розкриття таємниці живої матерії, від розробки “мислячих” машин до управління спадковістю, від вивчення космічної сировини і планет Сонячної системи до використання ресурсів Світового океану.

Українські вчені в 30-ті рр. ХХ ст. вперше розщепили ядро атома літію, побудували найбільший у Європі прискорювач елементарних часток, одержали воду, складні ізотопи кисню і водню, організували всесвітньо відомі математичні, фізичні, фізіологічні наукові школи [187, с. 36].

У 1952 р. в Україні після США і Великобританії був створений третій у світі комп’ютер. Саме Україна сформувала всесвітньо відому школу в галузі кібернетики й обчислювальної техніки на чолі з академіками С. Лебедєвим і В. Глушковим. Ще в 70-80-ті рр. минулого століття академік В. Глушков сформулював ряд дуже важливих ідей, пов’язаних з інформатизацією суспільства, зокрема із впровадженням електронних грошей, розробкою державних автоматичних систем управління тощо. Академіки В. Михалевич, І. Сергієнко, О. Кухтенко, О. Іванченко продовжили розробку цих ідей, чим прославили українську школу кібернетики у світі. Розроблені українською школою такі напрями, як штучний інтелект, нові підходи до розробки ЕОМ тощо, характеризувалися як новий якісний рубіж у світовій кібернетиці. Вони були найбільш перспективними і базувалися на відтворенні механізму діяльності мозку. Ці концепції лягли в основу Національної програми інформатизації, прийнятої Верховною Радою України у 1998 р. [63, с. 17]. Велика кількість українських учених працює у вищій школі. Крім того, науковий потенціал країни щорічно зростає за рахунок талановитої молоді, яка захищає кандидатські й докторські дисертації. У багатьох вищих навчальних закладах України відкрито аспірантуру. Підвищується кількість здобувачів наукових ступенів за рахунок провідних спеціалістів промислових підприємств, фірм, державних службовців і представників органів самоврядування.

У зв’язку з реформуванням освіти намітилися істотні зміни в методах навчання та змісті освіти. Яскравим підтвердженням цього є спрямованість на гуманізацію і гуманітаризацію освіти. У зв’язку з цим змінюється роль і зміст дисциплін соціально-гуманітарного циклу.

Говорячи про особливості сучасного підходу до освіти, слід відзначити, що зараз в Україні освіта менш підвладна ідеологічним впливам, з’явилася можливість використовувати плюралізм поглядів у розвитку багатьох наук. У вищих і середніх навчальних закладах стали вивчатися альтернативні спецкурси, що базуються на досягненнях світової і вітчизняної науки. Наприклад, у середній школі викладаються курси “Людина і світ”, “Валеологія”, “Історія Батьківщини” та інші, у вищих навчальних закладах – “Економічна теорія”, “Політологія”, “Культурологія”, “Релігієзнавство”, а також “Соціологія”, яка раніше, у 50-ті рр. XX ст. у СРСР була забороненою наукою. Вже минуло більше ніж 10 років з того часу, як стали присуджувати наукові ступені кандидата і доктора соціологічних наук.

У багатьох ВНЗ України, не враховуючи загального курсу із соціології, викладають ряд спеціальних та галузевих соціологій залежно від специфіки навчального закладу: соціологія праці, соціологія управління, соціологія права, соціологія масових комунікацій, соціологія громадської думки, соціологія молоді та ін. Соціологія освіти викладається в усіх гуманітарних вузах України. І це не випадково, тому, що, за визначенням П. Сорокіна, освіта поряд з такими соціальними інститутами, як армія, релігія, трудові організації, є “ситом”, через яке “просівають” індивідів для того, щоб вони зайняли певне становище в суспільстві. Іншими словами: освіта – “сито” для відповідної стратифікації особистості і соціальних груп.

“Безпосередньо навчальний процес враховує гуманітарні принципи: подолання органічного технократизму; єдності логічного й історичного; єдності суспільного й особистісного; єдності навчання і виховання; додання людинотворчого характеру процесу навчання” [141, с. 7].

Гуманізація освіти поставила в центр роботи педагогічних колективів навчальних закладів формування і виховання особистості, тому що саме освіта є її соціальним інститутом, де після сім’ї відбувається подальша соціалізація особистості. Виховати гідних громадян України, патріотів, які люблять свою Батьківщину, прагнуть, не шкодуючи сил, примножувати багатство країни, прикрашати свою землю і захищати її природне середовище – ось таким є завдання системи освіти, що зобов’язане забезпечувати й безперервність виховання. Тому кожен урок у школі, кожна лекція у ВНЗ має нести в собі елементи формування такої особистості. Не можна не погодитися з думкою П. Таланчука, який сказав: “Коли виховання падає, суспільство постає перед загрозою тотальної розбіжності. Уже в давнину говорили, що знання має бути передане тільки учням з певним запасом моральності, інакше зло в суспільстві примножується… Насамперед потрібно духовно вилікувати людину. Культура не може бути без знання історії, філософії, мистецтва, як без знань етики” [179, с. 16].

Учитель сіє в душах своїх учнів добре, гуманне, дбайливе ставлення до тваринного і рослинного світу. Учні і студенти очима своїх педагогів сприймають навколишній світ, а тому особистий приклад учителя, його світогляд, розуміння соціальної реальності відіграють величезну роль у гуманізації освітнього процесу. Ось чому в “підсумковому документі”, прийнятому на зустрічі міністрів освіти “великої вісімки”, що відбулася в квітні 2002 р. в Токіо, були “визначені завдання на найближче майбутнє: забезпечити можливості в отриманні освіти для всіх дітей, здійснити безперервність освіти, що ґрунтується на чотирьох заповідях – дати знання, прищепити вміння і навички, навчити бути собою і жити в суспільстві” [179, с. 18].

Багатство суспільства насамперед визначається сумою знань, нагромаджених у ньому, і вмінням творчо їх використовувати. Саме створення людського капіталу і забезпечить перехід від індустріального суспільства до суспільства знань, де кожен його член повинен прагнути до того, щоб на основі загальної високої культури знань в галузі природних і суспільних наук приймати кваліфіковані рішення в політиці, виробництві товарів чи виробництві нових знань. Крім понять “капітал” і “праця”, основними термінами постка піталістичної економіки ще стають такі, як “інновації”, “людський фактор”, “продуктивність”, “людський капітал” тощо. Провідною групою в суспільстві стають люди з високими знаннями, які вміють творчо їх застосовувати в роботі.

В Україні з дня проголошення незалежності стали відроджувати гуманітарні науки. Наприклад, створені науково-дослідні інститути української мови, східно-європейських досліджень, археології і джерелознавства, народознавства, сходознавства, світової економіки і міжнародних відносин, відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” тощо. Усі створені гуманітарні інститути й університети предметно працювали над створенням підручників, методичних посібників для вищої школи, що поглибили навчальний процес, зробили його багатим і різнобічним, а деякі з них змінили наш світогляд на певному етапі історичного розвитку України. У цілому керівництво Міністерства освіти і науки, гуманітарних інститутів підвищило рівень роботи вищої школи і добре вплинуло на виховання молодих фахівців.