Головне у викладацькій діяльності – встановлення між вчителем і учнем взаємних довірливих і шанобливих відносин, що дають можливість передавати знання у безпосередньому спілкуванні. Для педагога необхідні не тільки глибокі теоретичні знання, почерпнуті ним із книг, мудрість і висновки з власного досвіду, а й уміння знайти в учня щось особливе, притаманне тільки йому, а також сприяння розвитку його здібностей, не сковуючи ініціативу. Викладач будь-якого предмета, і насамперед соціології, зобов’язаний дати мінімум уніфікованих знань, тобто він повинен дати основні поняття і судження, трактувати правила і закони, показати взаємовплив і взаємодії соціальних явищ, передати прийоми роботи, а далі учні зобов’язані самостійно “розвиватися” у потрібному для них напрямі. У цьому їм допомагає систематична самостійна робота над собою, що сприяє засвоєнню знань і підвищує ефективність навчання. Потрібно не забувати вислів німецько-американського психолога, філософа і соціолога Фрома: “Не можна сковувати свободу учня”.

Однак, головне завдання викладача – виховання учня, котрий сам зможе стати вчителем і у своїй майстерності навіть перерости його. Тоді Страдіварі створить свою скрипку, а не повторить досвід Аматі, Аристотель створить свою теорію, яка в чомусь буде суперечити поглядам його вчителя Платона, С. Корольов створить перший космічний корабель, підтвердивши теорію свого вчителя К. Ціолковського. Історія знає багатьох талановитих учнів, які пішли далі за своїх учителів. Стираються з пам’яті прізвища вчителів, а їх вихованці іноді сягають більших висот і самі стають вчителями. Згадаємо таких видатних людей, як учений і письменник М. Ломоносов, фізіолог І. Павлов, перша жінка – доктор математичних наук С. Ковалевська, український письменник Т. Шевченко, радянський соціальний педагог А. Макаренко, життя і діяльність яких стали зразком для наслідування наступних поколінь.

Необхідне творче ставлення викладача до предмета, який він викладає. Для цього слід, готуючись до чергового заняття, переосмислювати, з чим він має приходити в аудиторію, чи здатна його лекція, семінар або практичне заняття захопити студентів, дати їм не тільки нові знання, а й викликати інтерес, спонукати до подальшого засвоєння нових і вдосконалення набутих раніше знань.

Величезне значення мають ті підручники і навчальні посібники, якими користуються викладачі для підготовки лекцій. Так, доктор фізико-математичних наук, професор Г. Антонов, оцінюючи рівень першоджерел для викладацької діяльності, пише: “Гадаю, доти, доки не з’являться праці, написані просто і зрозуміло, без “мережива”, сплетеного з наукових, а то й псевдонаукових термінів, доступні найширшому колу викладачів, діяльний підхід у практиці навчання так і буде залишатися на рівні декларативних заяв” [4, с. 15]. Тому перед Міністерством освіти і науки України, Академією педагогічних наук України постають серйозні завдання щодо розробки і видання сучасних підручників для вищої школи, якими змогли б скористатися і педагоги, і студенти.

Кожна лекція, кожне практичне заняття – процес творчий. А вчитель подібний до актора, який частину свого натхнення, власної захопленості, якщо хочете – пристрасті віддає своїм учням. Він ділиться з ними своїм розумінням навколишнього світу, а коли досягає бажаного успіху, то учні його не забувають. Віддаючи свої знання, уміння, навички, учитель збагачується сам, тому що взаємне спілкування, розуміння і повага на користь і вчителю й учню. На сьогодні студентство високоерудоване, інформоване, допитливе і вимогливе і слабких учителів просто не сприймає. Щоб прочитати лекцію на високому інтелектуальному рівні, викладачу потрібно залишити свої невирішені проблеми вдома, прийти в аудиторію з гарним настроєм, незалежно від своїх переживань і тривог. Його робочий час, пов’язаний із спілкуванням зі студентами, має бути повністю спрямований на передачу знань. Саме тому праця вчителя – те саме, що й праця актора, який іноді повинен сміятися на сцені, заряджаючи своїм сміхом глядачів, тоді коли насправді його душа плаче, наприклад, через хворобу або втрату рідної людини. Істинно сюди підходить вислів: “Смійся, паяц, над розбитим коханням, смійся і плач!”.

Вчитель традиційно був шанованою людиною в будь-якому суспільстві, тому що є джерелом знань і мудрості. Якщо він авторитетний для молоді, то стає для неї не просто вчителем, а товаришем і порадником. Він формує і виховує молоде покоління шляхом передачі йому знань, життєвого досвіду, мудрості й одночасно є особливим прикладом свого ставлення до навколишнього світу.

Учителем може бути тільки та людина, яка досягає високого морального і духовного рівня. Це потрібно для того, щоб бути прикладом для своїх учнів, щоб постійно “підтягувати” їх до свого рівня. “Учитель – той, хто поширює мораль, викладає знання, пояснює правду”, – стверджував Конфуцій. Згадаємо біографію нашого співвітчизника, філософа-мандрівника Г. Сковороди, адже він не тільки вчив жити згідно з біблійними заповідями, але й сам жив за біблійними законами. І коли люди бачили це, то його приклад діяв на них краще, переконливіше, ніж будь-яка проповідь, будь-які найблагопристойніші слова.

У сучасній системі освіти недостатньо використовується найбагатший досвід спілкування вчителя з учнем, закладений східною традицією, тому що вважається, що він неприйнятий через орієнтацію на так званий західний світ. Однак деякі елементи східного навчання досить універсальні і не просто можуть, а повинні використовуватися в системі сучасної освіти.

По-перше, у східній традиції особливе місце відведено особистості вчителя, його моральному складу. Стати вчителем -означає зайняти один з найвищих щаблів людських досягнень. Досягнення певного щабля духовного розвитку дає змогу спочатку стати учнем. “Досягаючи вищих рівнів розвитку, учень отримує доступ до знань більш високого рангу і поступово сам стає вчителем для інших. Так відбувається освоєння і передача мудрості, що бере початок із стародавніх часів, через опанування знань та вмінь учителів” [123, с. 161].

По-друге, східна школа освіти відома особливою формою подачі навчального матеріалу, що наповнений легендами, притчами, конкретними життєвими ситуаціями. Ставлячи учня в певну ситуацію, учитель дає йому можливість відчути й осмислити її, зрозуміти не тільки розумом, а й серцем. Далі вчитель скеровує учня на прийняття рішення, що може знадобитися йому в подальшій практичній діяльності.

Кожна наука (математика, хімія, соціологія, медицина, астрономія, психологія або демографія тощо), говорячи про навколишній світ своєю мовою, по-своєму підходить до розуміння його гармонії. Усі ці науки не суперечать і не протиставляють закони розвитку навколишнього світу, а підкреслюють його взаємозалежність, універсальність, єдність картини. Так, наприклад, “метою навчання соціології має стати розуміння гармонії світу, можливості встановити гармонійне спілкування з цим світом, осягнення цієї гармонії через усі пласти світової культури” [123, с. 156].

У зв’язку з цим пригадується вислів відомого вченого Р. Феймана (автора чудових лекцій з фізики), адресований студентам: “Я не ставив собі за мету підготувати вас до якихось іспитів чи навіть до роботи в промисловості й у військовій справі. Я хотів, щоб більшість із вас змогла оцінити красу нашого прекрасного світу і разом з тим одержати фізичне уявлення про нього, що, я думаю, становить зараз головну частину істинної культури нашої епохи!”.

Філософи сприймають красу навколишнього світу через призму філософських міркувань про проблеми створення Всесвіту, виникнення та розвитку життя на Землі, відносин матерії і свідомості. Вони шукають сенс життя, займаються проблемами щастя, задоволення у творчості, саморозвитку і самореалізації особистості. Філософи подарували світу основні закони розвитку суспільства, що стали загальними для всіх наук. Ось чому філософію називають наукою наук.

Історики пізнають гармонію світу через вивчення соціальної реальності минулого, шукають причини і виявляють закономірності минулих історичних подій, пов’язують минуле із сьогоденням, роблять серйозні висновки про розвиток цивілізацій тощо.

Завдання соціолога складніше. Він, розкриваючи красу і гармонію фізичного світу, має глибоко проаналізувати проблему й суперечності соціального устрою суспільства, його структуру і шляхи перетворення, причини соціальної нерівності, труднощі у відносинах різних соціальних груп. Соціолог зобов’язаний довести, що за зовнішньою гармонією фізичного світу стоїть складний світ міжособистісної, міжгрупової комунікації, складні відносини різних соціальних груп і спільнот, зіткнення несумісних інтересів і потреб, нерозв’язних суперечностей і конфліктів, що можуть супроводжуватися навіть відкритими заворушеннями і такими негативними соціальними явищами, як революції та війни.

Вводити в цей складний соціальний світ учнів учителю потрібно поступово, у міру вивчення спочатку основ соціології, викладених у курсі загальної соціології, а також історії соціальних теорій і вчень, а вже потім спеціальних соціологій, у тому числі й соціології освіти.

Цей принцип переходу від простого до складнішого – характерна риса вивчення будь-якої науки, універсальна вимога освіти.

Дуже важливим є розуміння вчителем свого учня. На жаль, суттєвим недоліком сучасного людства є відсутність уміння слухати і розуміти “не своє”, толерантно ставитися до чужого і, навпаки, “талант” перетворювати з дивною завзятістю “чуже у вороже”. Так сказав М. Кесада, президент Міжнародної федерації філософських товариств на Всесвітньому філософському конгресі в 1993 р. [72, с. 3].

Як свідчать соціологічні дослідження, на старших курсах активність студентів іноді знижується. Найімовірніше, це є наслідком неправильних установок у навчанні і неоптимальних форм спілкування вчителя з учнями. Ось чому сучасний підхід до освіти, особливо у вищій школі, вимагає величезної самовіддачі вчителя, його постійної роботи над собою. Якщо викладач втратить здатність постійно вчитися самому і передавати нові знання студентам, то він поступово деградує як особистість і в результаті може втратити свій авторитет, що зробити значно легше, ніж потім його здобувати. Авторитет – властивість мінлива, його потрібно постійно підтримувати.

Можна виділити і соціальний аспект порушень оптимальних форм спілкування вчителя й учня. Сучасна соціальна реальність транзитивного суспільства України, украй низька заробітна плата вчителя в школі і викладача у вищому навчальному закладі спонукають останніх збільшувати навчальні години, не залишаючи часу на самопідготовку й удосконалення навчального процесу. Поступово викладач вищої школи перетворюється у звичайного “урокодавця”. Де вже там творчість і новаторство! На це в нього просто немає ні часу, ні сил. “На педагогів дивляться то як на репетиторів, які навчають студентів основним навичкам, то як на професіоналів, які відповідають за всебічний розвиток студента.

У кінцевому підсумку важливе не стільки визначення, скільки якість такої підготовки педагогів, що дасть їм змогу розширити коло своїх обов’язків” [196, с. 75]. Англійські соціологи звернули увагу на зміну ставлення суспільства до освіти як джерела позитивних змін: період розчарування суспільства в освіті змінюється оптимістичним до неї ставленням. “На стадії оптимізму (період піднесення і процвітання економіки) відбуваються події, що свідчать про позитивне ставлення суспільства до освіти, на стадії розчарування (періоди спаду і застою) – про негативне. У період процвітання спостерігається висока оцінка суспільством праці педагога, з’являється багато відомих і шанованих усіма педагогів. У момент переходу від періоду спаду до періоду застою на тлі жорсткості реакції з’являються “елітарні” новатори. Держава робить на них ставку і починається повсюдне впровадження їх досвіду. Поступово обрані лідери відриваються. Після цього змінюється модель управління освітою” [196, с. 76].

Не можна виявляти насильство над особистістю педагога. Коли суспільство в цілому перебуває на стадії пошуку форм суспільного розвитку, коли відбувається криза економічної, політичної і соціальної систем, то дуже часто з’являються різні школи і вчення, нові методи, у тому числі й в освіті.

Притаманні Україні й такі явища, коли кожного вчителя школи і педагога вищого навчального закладу зобов’язують переймати прийоми і методи когось із своїх колег, робота яких була офіційно визнана передовою і прогресивною.

До процесу перенавчання підключали навіть засоби масової інформації, у тому числі й телебачення. У цих випадках рідко враховувалися особливості педагога, незважаючи на те, що одні навички могли бути ним засвоєні, а інші були для нього неприйнятними і навіть далекими. Те, що у вустах одного педагога звучить природно, у вустах іншого – напружено і навіть фальшиво. Але необхідним було неухильне впровадження методів, визнаних передовими у сфері освіти. Цим калічилася особистість викладача, сковувалася його ініціатива, ламалися стереотипи його мислення, що викликало глухі нарікання і незадоволеність викладацькою діяльністю в цілому.

Економічна криза і нестабільність економіки, як правило, супроводжуються жорстким контролем над діяльністю різних державних установ, соціальних служб, бюджетних організацій і, звичайно ж, установ освіти. Масові і часті перевірки навчального процесу в школах і вищих навчальних закладах рідко дають позитивні результати, а ось негативні вияви очевидні: відбивається охота до творчого підходу у викладанні, утверджується офіційно визнана ідеологія, страждає плюралістичний підхід до вирішення різних проблем, переважає конформізм, стає пріоритетним догматизм, а звідси недалеко і до переслідування інакомислячих.

Усе має бути в міру. Не можна впроваджувати щось нове, не перевіривши це практикою, але не можна і сковувати новаторство педагогів, не можна без кінця контролювати і забороняти, потрібно вміти і заохочувати, і бачити те нове, що створює саме життя, що прийнято і стало навіть нормою педагогічної діяльності.

У зв’язку з інформаціоналізацією світового простору істотно зростає роль методологічних, системних, міждисциплінарних знань людини, необхідних для осмисленого оперування різними знаннями з метою вирішення нових проблем. Ця нова парадигма особливе місце відводить інституціоналізації навчальних дисциплін.

Інституціоналізація навчальних дисциплін у вищій школі неминуче порушує питання про методику викладання, тому що досліджуваний предмет як наука і як навчальна дисципліна являє собою два різних феномени, які не можна ототожнювати. Це зумовлено цілою низкою факторів:

1. Досліджуваний предмет як наука за своєю суттю відображає весь рівень розвитку цієї галузі знання. Навчальна дисципліна не охоплює всього багатства змісту досліджуваного предмета як науки, а включає найбільш істотні та важливі, але вже усталені положення, що включені в науковий обіг.

2. Чим більших висот спроможна досягти у своєму розвитку наука, тим повніше і всебічно вона відображає свій предмет дослідження, тим глибше і послідовніше вона може бути розкрита методикою викладання.

3. Навчальна дисципліна являє собою дидактично і методично перероблену систему знання, що призначена для оволодіння ним студентами, і представлена підручниками, навчальними посібниками і робочою програмою. Крім того, у багатьох ВНЗ України видаються на допомогу студентам навчально-методичні посібники, що включають у себе короткий зміст лекцій, розробку семінарів, питання для самостійної роботи, контрольних завдань та іспитів, перелік використовуваної літератури.

4. Навчальна дисципліна відстає за часом від розвитку науки, тому що засвоєння знань і включення певної дисципліни в навчальний процес потребує певного часу.

5. У навчальну програму включаються, як правило, не тільки переказ та інтеграція змісту досліджуваного предмета як науки, але й питання навчально-виховного характеру, що необхідні для виховання і формування особистості, тому що освіта – інструмент формування людини майбутнього.

6. Рівень викладання залежить від особистості викладача: його знань, мовної культури, вміння володіти аудиторією, навичок викладацької діяльності. Саме викладач передає зміст і послідовність викладу досліджуваного курсу, його структуру, забезпечує логічний взаємозв’язок і взаємозумовленість актуальних розділів навчальної програми. Тому багато хто вважає, що викладання – “творчий процес, у певному розумінні мистецтво, що деякою мірою залежить від особистості викладача” [145, с. 88]. У сучасних умовах головне місце відводиться аналітичним здібностям педагога, тобто його здатності шукати і знаходити необхідну інформацію, точно формувати проблеми і гіпотези, визначати в сукупностях даних певні закономірності, знаходити рішення складних проблем у рамках навчальної дисципліни і міждисциплінарних завдань. Один із засновників синергетики, чи теорії дисипативних систем, лауреат Нобелівської премії І. Пригожин, аналізуючи “стан сучасної освіти в цілому”, пише: “У ній панує фрагментарність, немає того синтетичного підходу, що пов’язує різні науки” [143, с. 3].

Велике значення має введення в навчальний процес нових дисциплін і освоєння їх педагогічним колективом вищої школи. Дуже важливо, щоб не кафедри визначали спеціальні дисципліни для навчання, орієнтуючись на підготовленість своїх кадрів, а самі студенти обирали для себе коло тих предметів, що найбільше їх цікавлять. Педагогічним кадрам необхідно освоювати ті навчальні дисципліни, які є пріоритетними в студентських аудиторіях. Звичайно, це не повинно стосуватися тих обов’язкових дисциплін, які для кожної спеціальності визначаються відповідним стандартом, ухваленим Міністерством освіти і науки України.

Наступним кроком вивчення дисциплін у ВНЗ має бути вибір студентами не тільки предмета, а й викладача, який цей предмет буде їм викладати. Такий вибір зробить особливо гострою конкурентну боротьбу серед викладацького складу і змусить його постійно вдосконалювати свої знання, що зрештою дасть змогу позбутися посередності у ВНЗ України.

Сучасний підхід до освіти немислимий без упровадження сучасних комп’ютерних технологій навчання, нових ефективних форм і методів організації всього навчально-виховного процесу. У системі освіти ми наближаємося до серйозних революційних перетворень. Заочна освіта майже практично себе вичерпала, вечірнє навчання також не має підтримки в більшості навчальних закладів. їм на зміну приходить дистанційне навчання, що передбачає входження в систему внутрішніх європейських і світових університетів. Навчаючись в одному з таких дистанційних центрів, можна вивчати курси у вищих навчальних закладах інших країн. Це дасть змогу одержати диплом віртуального університету іншого навчального закладу, сертифікованого і визнаного в усьому світі. Адже не секрет, що майже всі українські дипломи за кордоном не визнаються. Але якщо програміст за рік-півтора може підтвердити “наш” диплом на Заході, то економісту, психологу буде потрібно додаткове навчання ще протягом майже десяти років [152, с. 15].

Наприкінці 2002 р. Україна перша з країн СНД одержала дозвіл на підключення до найбільшої в Європі освітньої і науково-дослідної мережі GEANT (GEANT у перекладі з французького означає “величезний”). її річне фінансування досягає майже 300 млн дол. США. До неї приєднано понад три мільйони користувачів і понад три тисячі університетів, провідних наукових установ Європи [158, с. 15]. Україна вперше одержала доступ до світової глобальної дослідної мережі. Використання методів і технологій, що має досить широкий розвиток в Україні, таких як система дистанційного навчання, системи аерохімічних засобів, створення розподільних банків даних, інформаційно-аналітичного моніторингу, дають можливість реально взяти участь в інтеграції і діагностуванні дослідних проектів європейського співтовариства.

Можливості GEANT величезні. Володіючи в 1998 р. ємністю усього лише 34 мегабіти за секунду, у 1999 р. вона зростає до 155 мегабітів за секунду. А вже в 2001 р. запущена мережа з колосальною ємністю 10 гігабіт за секунду, тому не випадково GEANT – символ об’єднаної Європи [10, с. 15].

Нова система може надати нашим громадянам дистанційні робочі місця, можливість виконання серйозних проектів, у яких беруть участь не тільки окремі дослідники, а й організації.

Наші західні колеги можуть зацікавитися розробками українських учених, що знаходяться в мережі. Так можна створити робочі колективи, розташовані в різних місцях планети, щоб спільно досліджувати, розробляти, конструювати і тим самим перетворювати навколишній світ. На Заході вже працюють такі міжнародні наукові колективи.

“З підключенням до мережі GEANT ми реально одержуємо новий тип навчання в Україні. Це цілком співзвучно освітній реформі в нашій країні: відтепер діти зможуть формувати свої знання не тільки на основі того, що наявне в Україні, а й на фундаменті кращого, що є в Європі й у світі”, – свого часу сказав міністр освіти і науки України В. Кремень [9, с. 13]. А виступаючи на II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти він звернув увагу на таке: “Створення потужної інформаційної бази навчального процесу у ВНЗ дає можливість перейти на нові педагогічні технології. Зокрема, упровадити: роботу малими групами, систему кейсового навчання, інформатизацію, новітні способи візуального супроводу, забезпечення навчального процесу дидактичними матеріалами нового покоління – лекції в Інтернеті, подача матеріалів на CD-ROM”.

У багатьох українських школах уже з’являються комп’ютери, але вони часто не підключені до Інтернету, а тому їх використовують лише як друкувальну машинку або для ігор. До Інтернету можна буде підключитися, якщо будуть виділені кошти з бюджету. Однак на 2005 р. з бюджету передбачено виділення коштів на 50 млн грн менше, ніж це було в 2003 р. Бюджет міністерства освіти і науки України на 2002 р. становив лише 2 млрд 263 млн грн

[10, с. 15]. В Ізраїлі на науку щорічно виділяється 3,5% ВВП, у Японії – 2,75%, у США – 2,05%. В Україні цей показник останнім часом не перевищує 0,3-0,4% [9, с. 5].

Створення телекомунікаційної інфраструктури, забезпечення навчальних закладів комп’ютерною технікою, впровадження масових програм навчання є невід’ємною складовою реалізації загальнонаціональної програми інформатизації навчального процесу. Використання інформаційних технологій і, насамперед, можливостей мережі Інтернет має бути доступним максимально широким верствам населення України, особливо підростаючому поколінню. І якщо наша країна зорієнтована на побудову відкритого суспільства, на інтеграцію у світове співтовариство, то стимулом у розвитку інформаційних технологій може бути їх впровадження, насамперед, у сфері науки й освіти [125, с. 13].

Однак у питаннях комп’ютеризації навчального процесу в Україні наявні й істотні недоліки. По-перше, практично всі жителі сільської місцевості, малозабезпечені сім’ї, інваліди, люди похилого віку і навіть частина збіднілої інтелігенції, тобто близько 46 млн осіб, що становить 95% населення України, не мають комп’ютерів. Це є однією з причин глибокої соціально-економічної кризи суспільства, оскільки його переважна більшість відділена від актуальних світових знань, їх інформації і генерування [63, с. 17].

По-друге, провалена програма комп’ютеризації сільських шкіл. Так, в Україні налічується всього 6688 загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступенів. З них комп’ютерні класи, причому не завжди сучасні, мають лише 1564, чи 23,4%. На 2004 р. планувалось комп’ютеризувати 3369 шкіл, для чого було потрібно з Держбюджету 189 млн грн, а виділено тільки 4 млн. Неважко підрахувати, скільки років узагалі буде потрібно для повної комп’ютеризації сільських шкіл і підключення їх до системи Інтернет [206, с. 13].

По-третє, нерівномірно розподілений інформаційний ринок, що сприяє загальному рівню економічного розвитку країн. Якщо на США припадає 34% світового інформаційного ринку, на Європу – 29%, Японію – 12%, то на інші країни світу, до яких належить і Україна, – тільки 25% [63, с. 17].

По-четверте, відставання в розвитку інформаційних мереж у майбутньому, на жаль, значно зросте, тому що, за даними Всесвітнього банку, 85% сукупних світових інвестицій у науку здійснюють розвинуті країни, 11% – Індія, Китай, Бразилія і нові промислово розвинуті країни Східної Азії і тільки 4% – інші країни світу, до яких належить і Україна [63, с. 17].

“Отже, інформатизація суспільства в цілому, у тому числі й у сфері освіти, надає людству нові можливості для вирішення його головних проблем і подальшого розвитку. Але вона вимагає активної участі всього світового співтовариства в осмисленні і втіленні в життя нової парадигми. Тому важливо, щоб наша країна не відставала від цих світових процесів і повною мірою скористалася благами цивілізації ХХІ століття” [63, с. 17].