«Учись, синку, абись не робив», — часто чув він у дитинстві слова сільських батьків своїм дітям. Носив ту фразу, мов цвях, у пам’яті, не перестаючи дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Учись не для того, щоб здобути знання, які стануть у нагоді у твоїй роботі й у житті, а для того, щоб не працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимось чиновником, перекладай папери з місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоча б щось у них зрозуміти.

Він навчався не за таким принципом. Навчався справді жадібно, як це може робити тільки та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він водночас ходив на лекції з економіки. А потім записався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, іспанської та англійської…

Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка разюче вплинула як на його мислення, так і на його сприйняття дійсності. Він розповідав, що то було щось подібне до раптового прозріння.

— Це була моя перша зустріч із реальним Заходом. Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.

А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що німці вирощують більще пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних чорноземах. Ми, як полум’яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся даремно. Я ще матиму у вар лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся й доведіть мені, що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також…»

Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому заперечити. Отак розвіявся той величний міф і почався суворий перегляд наших захоплених самооцінок.
Я довго думав над тим. Не раз згадувалося, як узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі й вели нескінченні розмови на різні теми. Я сидів між старшими чи десь у кутку позаду, жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в Італії чи в Греції, хтось згадував імена Платона чи Арістотеля… А мені, малому, мріялося: от якби знати бодай трішки того, що знають вони…

Мені довелося жити в Німеччині в господаря. Він не знав і половини того, що знали й про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як виростити на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака повчальна деталь!

Я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя і знати її досконало. Тоді станеш справді кимось помітним у ній.

431 слово За М. Слабогипицьким

Здавалось би, що може бути спільного між тендітними творцями краси — перукарями та безжальними слугами Марса — пушкарями? А втім, коли вчитатись у статут київського цеху цирульників, то стане зрозумілим, що, говорячи по-сучасному, перед тим, як претендувати на членство в перукарській організації, кандидат був зобов’язаний належним чином вивчити… артилерійську справу. «Це ж чому?» — здивовано запитаєте ви. А тому, що перший пункт цехового статуту зазначав: «Щоб усякий з братії майстрів цирульників на сходці загальній, а найголовніше — під час проведення церемоній, організованих магістратом київським, при гарматній пальбі був і ту гарматну пальбу виконував належним чином; а якщо хто-небудь буде відмовлятися від того, то його з відома київського магістрату карати ув’язненням і стягненням штрафу — п’ять фунтів воску». Ось такими серйозними могли бути наслідки для кожного, хто ухилявся б від цього обов’язку.
І справді, відмовитися від нього ніхто не міг, адже жорстка регламентація життя середньовічного міста базувалася передусім саме на цеховій організації людських спільнот. Ремісничі цехи виступали своєрідними цеглинками, з яких вибудовувався нездоланний мур міського самоврядування. Цехи як соціальні асоціації, організовані за професійним принципом, мали значні права, але водночас і чітко визначені зобов’язання перед загальноміською громадою.

Так само визначалося й місце кожного окремого члена всередині цехової організації. Цех обмежував його свободу, але й надавав можливість працювати за обраним фахом. Так, дев’ятий пункт статуту цирульників постановляв: «Ніхто із сторонніх майстрів цирульників, не вступивши до організації, працювати не повинен». А коли б хто-небудь знехтував цю заборону, то від нього мали право насильно забрати весь його інструмент на користь цеху цирульників.

Десятий пункт статуту визначав коло посадових обов’язків майстрів: цирульник повинен був не лише вміти голити бороди, а й лікувати рани, хвороби шкіри, виривати зуби, ставити п’явки тощо. Отже, крім власне перукарської вправності, мав одночасно володіти вмінням і гармаша, і фельдшера, і стоматолога, і дерматолога!

Цей статут, ухвалений на загальних цехових зборах у червні 1767 року, свідчив про перемогу цирульників у боротьбі за власні інтереси, і саме цю дату нині можна було б святкувати київським перукарям як офіційний рік свого народження. Звичайно ж, і до цього року в Києві голили бороди й робили, імовірно, дуже модні зачіски. Проте спочатку тодішні перукарі входили до складу цеху… кравців. А кравці, як видно зі скарги перукарів до київського магістрату, виявляли До них «крайню зневагу», обмежували їхні права. Подавши батькам міста скаргу, цирульники попросили дозволити їм вийти з кравецького цеху та заснувати власний цех, і зрештою магістрат дав такий дозвіл. Отоді-то й доручили цирульникам доглядати й обслуговувати міську артилерію, зобов’язавши їх утримувати гармати в доброму стані та з них під час церемоній салют «належним чином здійснювати».

413 слів За В. Горобцем

Майже щоранку, ідучи на роботу, я зустрічаю велично-гарного сивого чоловіка — мальовничо-довговолосого, з пишними вусами. Він статечно чимчикує або з майстерні додому, або навпаки. Це людина, яка створила більше двох тисяч шедеврів, котра, за власним зізнанням, розмовляє зі своїми полотнами, як із рідними дітьми. Він їздив із Нью-Йорка до Києва, аби поговорити з тими, хто залишався на Батьківщині, а потім навпаки — щоби не сумували за батьком полишені на чужині. Ще каже, що волів би бути подібним до Шиви — давньоіндійського бога з двадцятьма руками. Може, тоді б зміг, нарешті, написати все задумане.

Стиль майстра справді не піддається жодним хитромудрим класифікаціям. Є в нього пейзажі, портрети, наїв, щось узагалі казкове, грандіозний цикл абстрактних робіт… Усе це неможливо сплутати з роботами інших митців, принаймні в нашій галактиці. Пльонтанізм — це назва, яку митець жартома дав своєму стилю. Від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток.

Улітку 2005 року в Українському домі відбулася найбільша за весь довгий та плідний творчий вік Івана Марчука виставка його творів. Кожен, хто хоч колись бачив ці картини, неодмінно відчув їх невимовний магнетизм, щось таке, від чого не можуть відірватись ані око, ані душа. А тепер уявіть собі, коли таких робіт в одній залі аж триста… Люди виходили з цієї виставки, наче після якогось грандіозного духовного ритуалу.

…«Світ ловив мене, але не впіймав», — казав Григорій Сковорода, босоногий філософ і поет, байдужий до пропонованих йому гучних титулів і всіляких мирських гараздів. Ще до знайомства з Іваном Марчуком мене вперто переслідувала думка про подібність долі й характеру цих двох українців. Коли поспілкувався з Іваном Степановичем, переконався: аналогія цілком виправдана. Такі різні часи й така подібна горда творча самодостатність! Така байдужість до слави, зневага до суєтних спокус.

Обох доля носила світами. Можновладці, ображені їхньою незалежністю, обох цькували в древній, мов світ, вишукано

садистський спосіб, створивши навколо них психологічну блокаду. Ім’ям Івана Марчука (як зіронізував сам майстер) у сімдесятих роках лякали молодих художників. Спілкування з «неправильним» Марчуком автоматично замикало перед ними всі двері. Влада щосили намагалася зробити з нього «неособу», котру не вбивають, не мордують, а за вказівкою згори просто нібито не бачать. Тож Марчук емігрував, вирушив за моря.

Та з комфортного Нью-Йорка, де, до речі, його визнали й полюбили, він повернувся в Україну. А тридцятого вересня 2005 року в Києві було закладено Музей художника Івана Марчука — культурний центр на Андріївському узвозі, де митець готовий викладати і де будуть зібрані всі його картини.

Тож називаймо речі своїми іменами: серед нас живе геній. І не треба чекати ще півстоліття, щоби потім це визнати. Спробуймо зробити це просто зараз. Це так приємно, коли часом, просто йдучи на роботу, випадково зустрічаєш на своїй вулиці генія…

430 слів За А. Глазовим