Львів традиційно дивує своїх гостей, але часом дарує й несподівані враження навіть корінним львів’янам, яких уже не так просто чимось вразити. Такою приємною несподіванкою може стати відвідання музею модерної скульптури Михайла Дзиндри в Брюховичах. Його експозиція складається з майже тисячі абстрактних, символічних, ні на що не подібних скульптур. Кожну з них можна довго роздивлятися й по-різному пояснювати, захоплюючись якоюсь неземною гармонійністю форм і ліній. У межах майже півтори тисячі квадратних метрів розміщені вісімсот вісім скульптур, які сьогодні наповнюють простір неповторною потужною енергетикою.

У музеї працює лише одна людина — пані Софія Дзиндра, донька скульптора. Вона власноруч складає каталог робіт митця, сама доглядає за територією, проводить екскурсії та розповідає за чашкою трав’яного чаю про життя й світогляд митця. Про існування музею, захованого в сосновому лісі на околиці міста, знає
небагато людей: переважно це творча молодь, художники, журналісти, мистецтвознавці. Це й не дивно, адже музей відкрито 2005 року власним коштом і зусиллями Михайла Дзиндри.

Для огляду робіт потрібно не менше кількох годин. Кожна із скульптур інтригує, заворожує, перевертає звичні уявлення про світ. Кожна робота має свій шарм, адже автор прагнув створювати нове: не повторювати контури природи, наслідуючи її, а вийти за межі можливого, стати Творцем. Про власну творчість скульптор говорив так: «Я заплющую очі й сиджу в тиші. Я малюю форми, з порожнечі витворюю лінії, колір, простір…» Митець створив власний світ зі своїми законами, формами й ідеалом краси. Можна приймати чи відхиляти їх, погоджуватися чи сперечатися, але одного не заперечити: вони спонукають до роздумів. У його роботах відчувається пульсація життя, тому відвідувач не може бути пасивним: він мусить підключати свою фантазію, додумувати й придумувати. Це творчість, яка спонукає до творчості.

Митець зумів уникнути епатажу. Він із шаленою швидкістю й любов’ю до життя давав вихід своїй фантазії, часто повторюючи, що творчість мусить бути динамічним процесом, де кожна мить праці приносить нові здобутки, а пауза — утрати. В останні роки Михайло не міг ліпити, тому багато малював. Його малярні роботи — це скульптури, перенесені у двовимірну площину. Таких творів автор має понад вісімсот.

Кілька років тому молодий київський режисер Наталія Ільчук зняла документальний фільм-експеримент про творчість скульптора. Про життя Михайла Дзиндри пишуть статті та нариси, його творчість обговорюють у професійних колах. Проте його музей, де зібрано унікальні твори мистецтва, майже невідомий широкій публіці. Він залишається для сучасних людей таємницею — невід-критою, непізнаною, нерозгаданою. Таємницею, яка тільки чекає на своїх поціновувачів. Є сподівання, що музей, здатний здивувати навіть вибагливих іноземних відвідувачів, невдовзі стане культурною родзинкою Львова й зможе належно презентувати українське авангардне мистецтво і для співвітчизників, і на міжнародному рівні.

415 слів 3 журналу

У столичному музеї Михайла Булгакова на Андріївському узвозі відкрито експозицію, присвячену вісімдесятиріччю одного з найвідоміши’х романів двадцятого століття — «Майстер і Маргарита». Для цього є особлива нагода. Як відомо, Булгаков розпочав свою важку літературну працю над твором у 1928 році, а завершив у 1940-му. Київська виставка — певне просторове осмислення знаменитого роману.

Ще 1939 року в листі до свого київського друга, скрипаля Гдешинського, Булгаков написав: «Я повсякчас звертаюся до спогадів і був би вдячний, якби ти допоміг мені в них дещо з’ясувати. Це стосується в основному музики й книжок…»

Уявіть, музика й книжки — головні складники київської виставки, присвяченої Майстрові та його роману. Булгаков був справжнім знавцем музики, тому в музеї працюють над тим, як представити ще й музичний складник його літературних творів, зокрема «Майстра і Маргариту». Музика — мистецтво просторове, а виставкові зали булгаковського будинку — простір особливий…

Домінантою першого залу є унікальний білий рояль, з яким пов’язана одна з легенд музею. Гроші на нього збирали півтора року. Як правило, кожна людина жертвувала «на одну клавішу», їй видавали навіть «документ», який свідчив, що цей поціновувач літератури є дарувальником, меценатом. Цей білий рояль, зроблений для виставки в Парижі 1889 року, отримав там Золоту медаль. У нього немає номера. На роялі — надпис «Лоенгрін», а поряд автограф Булгакова. Один з улюблених композиторів Булгакова — Вагнер — пов’язав свого часу музику з міфом. На цьому перехресті й народилися відомі вагнерівські опери, які слухав Булгаков на початку минулого століття в Києві в Міському театрі.

В іншому залі — письмовий стіл із безліччю «рваних» фотографій письменника. Вони наче пориваються злетіти від подиху вітру, але… залишаються на місці. Фазиль Іскандер написав: «Рукописи не горять там, де письменник сам згоряє над рукописом. У житті багато борців, які йдуть на Голгофу, але зупиняються перед самісіньким розп’яттям». Михайло Булгаков ішов до кінця.

Переважна більшість музейних експонатів — оригінали. Цікавим, наприклад, є один із документів, що нагадує про тривід-соткову позику, за якою можна було виграти раз на рік сто тисяч. Це саме та позика, завдяки якій Майстер і виграв свої сто тисяч. Перша професія Майстра — музейник. У своєму романі Булгаков і розповідає про те, що в музеях поширювали тривідсоткову позику і саме Майстрові й дісталася ця «фішка». Далі — відомо… Майстер виграє сто тисяч карбованців, на які купує підвальчик, де й пише роман про Понтія Пілата.

Усе своє життя Булгаков обожнював Київ. Однак шлях роману до киян був досить тривалим. Українське видання «Майстра і Маргарити» російською мовою вийшло друком у сімдесятих роках. А от перше видання роману українською мовою з’явилося лише три роки тому. «Майстер» був надрукований раніше вірменською, турецькою, на івриті.

408 слів За К. Константиновою

Подорож до пірамід відбувалася навмисне звечора, щоб подивитися на тисячолітні пам’ятники в місячну ніч, коли вони здаються особливо величними й загадковими. До того ж у такий час менше помітні пошкодження, яких зазнали ці витвори від довгого часу й безжалісного впливу людини. Ще здалеку, на підході до групи пірамід, хтось згадав, що понад сто років тому на цьому місці проходив Наполеон зі своєю армією. Показуючи рукою на піраміди, він сказав своїм воякам:

— Солдати, на вас дивляться сорок століть із висоти оцих пірамід! Цього досить, щоб бути хоробрим!

Мандрівники минули піщаний горб, спустилися в неглибоку улоговину й звідси дивилися на громаддя трьох пірамід, що вимальовувалися на тлі неба монументальними силуетами. З цієї тисячолітньої тиші раптом прорвалося моторошне завивання шакалів. Леся разом з іншими обійшла поволі Хеопсову піраміду, яка вражала своєю величчю.

Цю найбільшу кам’яну споруду стародавнього світу збудував для себе фараон Хеопс майже три тисячі років до нашої ери.

До Ейфелевої вежі в Парижі це була найвища споруда світу — сто сорок шість з половиною метрів. Її складено з точно вирізаних і щільно припасованих вапнякових блоків масою майже дві з половиною тонни кожний. На цю споруду було використано два мільйони триста тисяч таких блоків. Це неймовірна річ для Тодішньої техніки, власне, за її відсутності. Поряд стоїть піраміда Хефрена, нижча від попередньої лише на три метри.

Дивне почуття опанувало всіх, коли проходили поміж цими двома рукотворними скелями. Хоча відстань між ними була досить велика, однак здавалося, немов щось зависло над головою і тисне, давить до землі. Ішли мовчки, намагаючись ступати безшумно. На обличчях — чи то затамований страх, чи просто пригнічення…

Коли трохи відійшли, Леся, немов сама до себе, сказала, що стан деякого збентеження й розгубленості цілком зрозумілий: перед собою бачиш усю марність величної праці, укладеної (з примхи деспота) у нікому не потрібну геометричну фігуру, бачиш трагедію стародавнього народу.

Після цього мандрівники попрямували до статуї Великого сфінкса, що височіла поблизу пірамід. На Лесю дивилася кам’яна напівлюдина-напівзвірина з рештками лев’ячої гриви, з дірками на місці носа й очей. Кажуть, що голова сфінкса свого часу слугувала мішенню для наполеонівських солдатів.

Тисячі років ця потвора непорушно дрімає серед пустелі. Витесана із суцільної кам’яної брили, вона сягає двадцяти метрів заввишки, п’ятдесяти семи метрів завдовжки і важить майже п’ятнадцять тисяч тонн.

«Ми бачили великі піраміди й Великого сфінкса, — писала Леся, — це справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії не можуть дати справжнього поняття про душу цих камінних істот. Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла до кінця його геніальний хист».

428 слів За А. Костенком