Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як ще малими дітлахами по синьорипучих снігах ходили колядувати і нам виносили солодощі, пиріжки з печеними буряками або ж просто спускали собаку з цепу. Пригадую, як ранньої весни, темного, принишклого вечора, поверталися з церкви жінки із запаленими свічками. Вони ховали кволе світло за тинками долонь, оберігали від подуву вітерцю, од власного дихання, намагаючись донести запалені свічки аж додому. Цікаво було дивитися на рухливі цятки вогню, які, коливаючись, щось безмовно розповідали й дорозі, і деревам, і чорному небу. І все їх, мабуть, розуміло, бо ж слухало заворожено.

Пригадую, як ми, діти, зламували на Івана Купала гільце, прикрашали його стрічками, стружками, паперовими квітами, як ходили з тим гільцем по вулиці, співали пісень тремтячими голосами, а потім прикривали ним грядку огірків, щоб добре цвіли, щоб добре родили, щоб було непосушливе літо. Вранці виходили на город, а з молодого гудиння усміхнено визирали жовті квіточки. І ставало на душі так, наче не було вчорашнього Івана Купала, наче не було тих вечорово-протяжних пісень, не було зворушливо-млосного ниття в серцях і ще багато чого не було…

Город біля хати. Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь подібні для мене на круглі кобзи, які земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах.

Як молоде зітхання землі, як рожевий подих ранку, стоять на тонких підсвічниках тремтячі маки. Десь у зеленій, бурхливій гущі городу або на окремій грядці вони попідставляли свої рум’яні чашечки, складені з пелюсток, шпарким променям, ловлять їх, хочуть націдити по вінця. Хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга — і вже розтеклося, вилилося сонячне тепло, і вже знову треба стати непорушно, обережно підставляти рум’яні чашечки, чекати — наллє сонце свого тепла чи не наллє.

Підійдеш до маків, довго стоятимеш, здивований їхньою чистотою і непорочністю, милуватимешся зі цнотливості їхнього

блиску. ІДе не порівнюєш їх ні зі своїм власним життям, ні свого життя не порівняєш з їхнім цвітінням. Це порівняння прийде пізніше, коли вже ті маки бачитимеш у спогадах, коли намагатимешся відновити в пам’яті їхній ранково-росяний запах — і не зможеш. І уявиш тоді своє дитинство великою квіткою маку, яка щойно-щойно визволяє свої пелюстки з тугого бутона. Уявиш десь посеред городу в оточенні в’юнкої квасолі, що пнеться по патиках, зазираючи яскравими своїми квітучими оченятами прямісінько у твою душу. Уявиш десь на світанку, коли бентежне молоко туману тече без берегів, а у великій краплині роси, що зібралася за ніч між пелюстками, відбивається весь той щойно народжений світ, щойно народжений ранок. І тремтить у тій краплині його прохолода, і віддзеркалюється невидимий вітерець і ще щось таке, чому й слів не добереш.

413 слів За Є.Гуцалом

В українській міфології Доля (Талан) — це начало досить позитивне. Кожна людина нерозривно пов’язана зі своєю Долею. «Своєї долі й конем не об’їдеш» — так мовить прислів’я. Однак, на відміну від грецького Фатуму, волю якого змінити не можуть навіть боги, Доля зовсім не така невблаганна. Утім, вона й не така безтурботна та непередбачувана, як римська Фортуна.

Образ Долі ввібрав риси українських селянок, від яких вона мало відрізнялася навіть портретно, хоч іноді могла ставати цілком схожою на опікувану нею людину або набувати вигляду незна-йомця-панича. Проте в будь-якому образі активна, працьовита Доля вбрана гарно, а погана, лінива — у якесь лахміття.

Активна Доля найчастіше уявлялася вродливою й надзвичайно працьовитою жінкою. Вона робила за господаря майже все — підбирала колоски на його полі після жнив, щоб жодне зернятко не пропало, приносила колоски із сусідських полів,

щоб у її господаря багатство примножувалося, самостійно влаштовувала торгівлю або запасала на зиму продукти… Господар гарної Долі може не боятися хвороб, бо вона обов’язково знайде здоров’я і сама йому принесе. Йому залишалося тільки розкошувати й Долю хвалити.

Інша справа — Доля пасивна, недобра. Вона найчастіше зображується обірваною, худою, заспаною нечупарою, яка валяється десь під колодою або розважається деінде замість того, щоб працювати й дбати про свою людину. Таку Долю можна «заслужити» або за великі гріхи, або за наші справи, що їй не до смаку. Адже саме Долі обирають собі якусь діяльність, а якщо людина цього вибору не розуміє й робить щось інше, її Доля стає лінивою й сварливою.

У такому разі людина мусить або бідувати все життя, або якось вплинути на свою Долю. Не варто побиватися: усе ще можна змінити. Головне — це свою Долю знайти й з’ясувати, яка справа їй до вподоби. Про те, як відшукати й спіймати Долю, мовиться в багатьох казках про бідного й багатого братів.

Якщо спіймана Доля виявляється справді лінивою, тоді її достатньо гарненько відлупцювати — і вона відразу за розум береться. Проте в більшості випадків Доля сама страждає від свого негідного становища й намагається його змінити. Зробити це вона може, давши людині слушну пораду. Як правило, виявляється, що бідний брат робив зовсім не те, що треба було: він сіяв пшеницю, а його Доля прагнула торгувати. Вона порадила бідному братові позичити в багатого карбованець, купити стрічечок і продати їх. Бідний брат так і зробив і, як і кожний, хто послухає свою — але тільки свою! – Долю, швидко розбагатів.

Доля може бути й мінливою, особливо щодо багатих братів. Інколи вони, спостерігаючи таку велику радість свого колишнього брата-наймита, і самі вирішують, висловлюючись сучасною мовою, змінити профіль діяльності. Проте зазнають постійних збитків і знаходять свою Долю під колодою, у лахміттях і заспану.

Та хоч би які поради давала Доля своєму господареві, у більшості випадків людина має досягати успіху самостійно.

435 слів За Є. Боженком

Міф — це оповідь про богів і героїв, які брали участь у створенні світу. Поняття «міфологія» має кілька значень: сукупність оповідей однієї культурно-історичної традиції (скажімо, індоєвропейської, слов’янської, української); особлива форма світосприймання; наукова дисципліна, яка досліджує міфи й міфологічні системи. Для реконструкції міфів використовують дані психології, етнографії, археології, лінгвістики, інших наук.

Міф — спосіб пізнання світу. У міфологічній свідомості макрокосм (природа) й мікрокосм (людина) взаємопов’язані й становлять єдину систему світобачення, де світ пізнається через людину й навпаки. Релігія обожнює вищу силу, а міф — сили природи й пристрасті людської душі. За переконаннями давніх слов’ян-язичників, Усесвіт пронизаний потужною демонічною силою. За християнським віруванням, охороняти людину від її впливів покликані Спаситель, ангели, архангели й святі.

У давнину майже всі народи мали потрібні уявлення про світобудову. Універсальних версій походження космосу було кілька, і всі вони так чи інакше формували світогляд людей, керували їхнім духовним життям і побутом. Згодом вони стали звичними й відобразилися в народній поезії. Давня людина жила в єдності зі Всесвітом, природою, будучи їхньою часточкою. Живучи в лісі, наші пращури думали, що й вони походять від дерев. Багато племен тотемами — першопредками, родоначальниками, захисниками й годувальниками — уважали тварин.

Задовго до появи людини планета була населена птахами й рибами. Тому й у міфах вони постають причетними до світобудови. Із зародженням життя й створенням світу пов’язували також воду. Не дивно, що її культ існував майже в усіх народів. За давніми уявленнями, ця живлюща волога існувала й тоді, коли ще нічого не було — ні неба, ні землі. Згідно з іншими віруваннями, світ був заснований павуком. Загалом у міфології різних народів перевагу надано нерукотворному вибудовуванню світу: надприродними властивостями наділено вогонь, воду,
місяць, вітер і сакральні предмети. Здатність бути магічною могла одержати за певних обставин будь-яка річ.

До світогляду українців увійшли вірування та уявлення багатьох поколінь, які жили на території сучасної України й належали до різних племен та археологічних культур.

Проте для всіх традиційних культур у всьому світі спільною є спрямованість на поєднання трьох світів: минулого, сучасного й майбутнього. Усі культури будуються на шануванні померлих предків, і саме від цієї шани залежать добробут і душевний спокій живих. І не тільки тому, що старші «відгранювали» господарчий досвід чи віддавали сили дітям, коли ті були маленькими. Просто між поколіннями існує містичний зв’язок (незримий і пізнаваний через міфологічні образи). Померлі предки відходять у потойбіччя й там приєднуються до всеблагого і всемогутнього начала. Тому, ідучи дорогою правди й шануючи тих, хто відійшов у вирій, людина отримує захист і підтримку світлих сил. А вони, як свідчать міфи, завжди перемагають.

403 слова За О. Таланчук