Що змушує людину «сідати» за спогади? Мабуть, у кожного є свої мотиви, серед яких і неусвідомлені. Але є й очевидні спільні, ностальгія; бажання зафіксувати й зберегти для нащадків знаковий світ свого власного, як тепер кажуть, часопростору; потреба узагальнити свої життєві враження, свій досвід, підбити підсумок свого життя бодай для самого себе. Може бути і якийсь полемічний імпульс, якась своя затятість або спроба внести корективи в уявлення сучасників про тебе.

Мабуть, усі ці мотиви не чужі й мені. Хоч у кожного вони озиваються по-своєму.

Я розповідатиму не так про себе, як про людей, з якими мене зводила доля. Причому не так про великих і видатних, як про невідомих і «безіменних». І це природний наслідок мого способу життя, особливості моїх життєвих контактів: я почувався чужаком серед іменитих і не відчував до них потягу (за винятком випадків, коли виявлялася якась внутрішня близькість), зате мене завжди дуже цікавили й приваблювали світ, думка, слово людей, серед яких я жив, — родичів, сусідів, студентських друзів, селян, робітників, просто випадкових знайомих або попутників у поїзді. Мені здавалися значущими випадково почуті уривки розмов на вулиці, чиїсь репліки — за цим я в уяві реконструював чийсь образ, чиєсь життя. Мені дуже любо в цьому обжитому світі минулого, у спогадуваному колі давніх друзів, знайомих і малознайомих, близьких і далеких людей, у хаосі їхнього незабутнього різноголосся.

І останнє. Спогади – не підручник історії. І не сповідь. Публічна сповідь — справа блюзнірська, якщо ти — не Августин Блаженний, або гра. Є речі, сповідатися в яких можна тільки перед самим собою або перед Господом Богом. Моя пам’ять і без того «мстива» щодо мене, увесь час виловлює мені з минулого великі й малі провини: комусь мимоволі зробив прикрість, перед кимось оконфузився, комусь не допоміг. Вистачить мені самому мати справу з такою пам’яттю. Зрештою, є сторони життя, сказати б, інтимні, про які недоречно говорити стороннім. Я не вірю тим, хто декларує цілковите самооголення, — часто це хитрощі цинізму.

Не обіцяю говорити все, що знаю, про себе і про інших. Зате обіцяю не говорити того, чого не знаю, обіцяю не говорити неправди. По-моєму, це максимальна вимога до спогадів.

Людям, які вже прожили більшу частину свого життя, неодмінно ставлять нестерпно банальне запитання: якби вам довелося почати життя заново, чи прожили б ви його так само чи інакше? І більшість дає (принаймні більшість радянських людей давала) героїчну відповідь: тільки так! Мені здається, не може бути безглуздішої відповіді, ніж ця, навіть якщо вона освя-
чена видатними іменами. Адже завжди людина може прожити життя розумніше, ніж прожила. З іншого ж боку, тільки ціною непоправних помилок і втрат вона приходить до «розумнішої» версії життя. І слава Богу, що не може її реалізувати: бо то було б уже не її життя, а життя зовсім іншої, фінально-випрямле-ної, тобто несправжньої, особистості.

Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром — підставляла йому рум’яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її тонкий стан.

Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок мати давала їй інструкції й годувала повчаннями.

— Тато насилу підшукав тобі місце, — наставляла мати. — Тримайся його. Робота чиста, і люди там гарні.

І ось вона вже доповідає підтоптаному чолов’язі з темними очима й галявиною серед чорної чуприни:

— Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко.

— Ага, дуже приємно, — відповідає той і міряє її лінивим поглядом. — Я голова завкому КрекоТень. Для відвідувачів — товариш Крекотень, а для вас — Микола Панасович.

Він не дуже доречно запитує:

— Де вчилися друкувати?

— У мами. Вона друкарка.

— Сідайте за машинку.

Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює:

— Добре. Молодець. А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак, — і простує до свого кабінету.

— Миколо Панасовичу, газети підшиті.

— От і добре.

Якусь хвилину чути лише його важке дихання.

— Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. — Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.

— А що мені робити? — вихоплюється в неї.

— Не спіши поперед батька в пекло, — несподівано переходить на «ти». — Будеш потрібна — скажу.

Знічев’я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:
— Надрукуй список заочників. Зніми копію з цього листа. Два примірники.

Минає день. Закінчується тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.

Коли вже я почну щось робити? — питає вона одного разу.

— Ти прекрасно справляєшся з обов’язками.

— А хіба в мене так і не буде справжнього діла?

— Справжнього діла? — Микола Панасович навіть осміхається. – Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.

Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо й докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він — син свого часу. Колись якось висунувся, його помітили й посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури й убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінимим. Порожнечу справді нелегко чимось замінити.

— Знаєте, Миколо Панасовичу, — несподівано для самої себе каже Оксана, — завтра я не прийду на роботу…

Вона не чує, що він бубонить їй услід. Дівчина вже біжить східцями, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге й ніжне, відвойоване в байдужості.

412 слів За В. Симоненком

Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.

Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.

— Бачиш, Івасю, оті перші дуби твій дідусь посадив, коли народився твій татко, а потім щороку саджав нові. Восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з татком твоїм сюди приходив. А ці вже сам твій татко посадив, коли ти народився, — їм стільки років, скільки й тобі. Бачиш, який гай піднявся за скільки років. Люди по гриби ходять. Скільки разів чула: «Де збирали? В Івановому лісі».

— Бабуню, а я можу посадити свої дубочки весною?

— Ну, певно, що можеш! У жовтні приїдемо, назбираємо жолудів, а навесні посадиш.

Вони йдуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи будівельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло…
Бабуся зупиняється і схвильовано запитує:

— Це що таке, Івасю! Хто це зробив?

— Це, мабуть, туристи — вони тут ціле літо жили, а це, — Івась показує на гору сміття біля цвинтаря, — хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили. Ну, того, що ліс прихапав.

…Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне зорями, нахиляється низенько-низенько, а Чумацький Шлях, здається, починається з їхнього двору.

— Бабуню, подивись! Зорі то гаснуть, то спалахують, і так без кінця-краю!

— Так, Івасю! Бачиш, засвітилася зірочка — то людина народилася. А ось пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Бачиш, яку яскраву дорогу залишила. Значить, і людина була така ж — яскрава, як зоря…

Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї.

— Бабуню! Ти говорила, що Господь кожному долю пише. Але ж не кожна людина добра? Чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними? Який би тоді світ був гарний!

— Та ж над людиною не тільки Господь трудиться, але й диявол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.

Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких відсвічуються зорі.

— Бачиш, Івасю, людина по-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Можна занапастити своє життя, як дядько Яник; можна жити, як той недоторканний, що завалив сміттям дорогу до цвинтаря… А можна жити, як твій дідусь: урятувати з вогню твою бабусю Настю, посадити гай, щоб людей звеселяв; заступити півсвіту від наглої смерті…

Бабуся замовкає, пригортає до себе онука.

— Будеш жити, дитинко, то думай, що по собі залишити маєш…

Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі

дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі…