Спорт як соціально-культурний феномен у його сучасному вигляді існує понад сто років. У царській Росії спорт не був у великій пошані. Звісно, народ у величезній країні любив традиційні фізичні забави на кшталт гри в городки, плавання, усіляких атлетичних змагань, кулачних боїв. Освіченіша публіка охоче каталася на ковзанах, улаштовувала змагання з веслування та вітрильні регати, кінські перегони, скачки, а трохи пізніше — гонки на велосипедах, мотоциклах та автомобілях. Наприкінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століття засвідчено й сплеск зацікавлення до боротьби, хоча це був радше цирковий жанр, а не спорт у сучасному розумінні. Регулярні ж заняття фізичними вправами вважали здебільшого забавкою диваків.

Завдяки зусиллям окремих ентузіастів в останні півтора десятиліття позаминулого століття в ставленні широкої громадськості до фізичного вдосконалення сталися зміни. У Києві головним пропагандистом фізичного виховання став Євген Гар-нич-Гарницький — відомий у місті лікар. Програма занять у заснованому ним 1895 року гуртку включала вправи з гантелями, на гімнастичних снарядах, підняття ваги, боротьбу. Тренування проводили також із фехтування, стрільби, бігу. Часто організовували спортивні вечори, які збирали щоразу більше учасників і глядачів. Сучасники охрестили Гарнича-Гарницького «батьком київської атлетики», а фактично він очолив увесь київський спортивний рух. Не менш відомим серед киян був іще один аматор спорту, який дуже багато зробив для його популяризації в країні, — лікар Олександр Анохін (псевдонім Росс). До речі, він розробив систему вправ для розвитку сили, так звану вольову гімнас-
тику, досить популярну серед любителів бодибілдингу й донині, а книжка з її описом за життя автора витримала сім перевидань.

Спортом активно цікавилася молодь, а надто ним захоплювалися студенти. Саме київські політехніки створили першу в Києві футбольну команду, до складу якої входили місцеві гравці. Уперше футбольний матч кияни побачили на початку 1900-х років у районі Шулявки, на полі навпроти цехів заводу Гретера і Криванека (нині ВАТ «Більшовик»), У 1910-і роки в Києві існувало вже десять команд, які й створили Київську футбольну лііу. Популярність спорту зростала, почали організовуватися спортивні клуби. Саме в Києві 1913 року було проведено Першу всеросійську олімпіаду. То була непересічна подія в спортивному житті Російської імперії. Змагання проводили за програмою Міжнародного олімпійського комітету. Вони мали стати відправною точкою на шляху до перемог у Олімпійських іграх, у яких до того Росія або не брала участі, або виступала не дуже успішно.

Перебіг і результати Першої всеросійської олімпіади в Києві змусили не лише киян, а и усю імперію усвідомити, що спорт є важливим соціально-культурним явищем, значення якого виходить далеко за межі юнацьких забав. І ставитися до нього треба серйозно, оскільки це не лише потужний засіб фізичного виховання молоді, а й безпосередньо пов’язана з культурними, економічними, соціальними й навіть політичними аспектами життєдіяльності країни сфера, яка водночас здатна активно впливати на повсякденне життя суспільства

Порцеляна завжди була втіленням краси, витонченості, розкоші — як посуд «найкращих домів» і як гордість приватних і музейних колекцій. У творенні цієї краси й гордості роль фахівця з розпису, який є насамперед живописцем, графіком, важко переоцінити. Доля чаші, настінної тарілки, сервізу чи свічника — у прямому значенні в його руках. Чи набудуть із роками ці тарілки, вази, фігурки статусу художніх цінностей, чи будуть забуті — ось у чому питання.
Нині, коли епоха йде семимильними кроками, мистецтво теж не розмінюється на дрібниці — працює великими мазками. Здається, що тонке, кропітке, технологічно складне та консервативне ремесло ручного розпису порцеляни приречене на вимирання. Це заняття вимагає іншого ритму, усамітнення та поміркованої зосередженості, ледь не монастирської тиші.

На щастя, у нашій столиці ще не перевелися добровільні самітники, які творять справжню красу. їх можна знайти в Майстерні колекційної порцеляни, де працюють Олександра Кара-сьова, Юлія Красна та їхні учні. Життя в мистецтві для цих художниць розпочалось у вісімдесятих роках. Олександра і Юлія пройшли всі етапи великого шляху художниць-порцеляністок. Тепер жінки працюють над серією настінних тарілок із краєвидами Києва.

Кожна з художниць пропонує свою манеру розпису й авторський погляд на дорогі серцю місця. У Юлії Красної – глибина, об єм, увага до деталей, в Олександри Карасьової — настрій, варіації на тему, вільний політ, мінімалізм малюнка. Роботи Юлії є ніби продовженням української історичної традиції в розписі порцеляни наприкінці дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століття. В Олександри Карасьової – Київ умовний, не фотографія, а образ, нагода для вільних асоціацій, легкі вправи для розвитку розумової діяльності. У роботах Юлії майже не буває «білих плям»: її тарілки «наповнені» об’єктом зображення — хай то буде Софійський собор чи Кирилівська церква. Олександра ж намагається не зафарбовувати порцеляну, а всіляко підкреслювати її білизну. Залишається тільки шкодувати, що роботи, які вже знаишли своїх власників, тепер можна побачити лише на знімках.

Малюнок на порцеляні містить справжній парадокс. У чому ж він виявляється? З одного боку, до фахівця з розпису висувають високі вимоги, як і до будь-якого художника, що взяв на себе сміливість сказати власне слово про світ. Водночас потенційний власник сервізів, чаш, ваз, тарілок за багатовіковою давньою традицією хоче бачити красу в одній застиглій точці — як ліки від хвороб усього світу. Наявність такого парадокса підтверджу

ють слова художниць. Вони кажуть про білу гладь порцеляни як про полотно, про чистий аркуш паперу. Що тут можна додати? Мабуть, лише те, що чиста краса — це лише ілюзія, недосяжний ідеал, а крихкі предмети з порцеляни — ідеальна нагода про це подумати.

400 слів За І. Герасимовою

Півосені, зиму й піввесни на радіо «Вежа», що в Івано-Фран-ківську, існувала програма «Щоденник». Щоденником її можна було назвати лише тому, що програма виходила щодня, крім суботи й неділі. І придумувати трихвилинну оповідь доводилося постійно.

Коли укладалася книжка, я мав можливість цілковито переінакшити її, дописавши щось таке, про що не говорив, але хотів би сказати. Про те, як… Але про це буде вже інша книжка. Ця залишиться відкритою — випадковою, недовершеною, готового прийняти щось інше. Бо зроблена вона лише для того, щоб на кожну прочитану історію кожному хотілося б відповісти якоюсь своєю, нічим не гіршою…

Ось один із весняних записів.

Міські мешканці звикли оцінювати погоду й різні природні явища лише з огляду на їх зручності та вигоди. Селяни, землероби, садівники, лісівники й пасічники мислять трохи ширше — не про себе, а про звірів, комах, дерева, бруньки, пагони, цибульки, зерна, квіти, листя, плоди, ягоди і коріння, якими вони опікуються. Зрештою, опікуються лише для того, щоб з’їсти самим або віддати тим, хто живе в містах і погоду оцінює лише з огляду на власні вигоди. У цьому завуженні світогляду причина найбільших нещасть людства. Але так є споконвіків, і виявляється, що ті поодинокі люди, які чують спів трави, просто не можуть і вже ніколи не зможуть переконати зважати на нього тих, хто цього співу не чує.

Позавчорашній сніг сприймався по-різному: як неприємність, вибрик, жарт, радість, ускладнення, перешкода, безсенсовість, абсурд, фрагмент, який нічого, урешті, не значить і, крім кількох відкладених рейсів, нічого не змінює. Все одно вже весна, і цей короткочасний сніговий бунт угамується через кілька днів. Сніг випав, отже, позавчора, а через кілька днів, тобто сьогодні, по ньому залишилися тільки сліди. Здається, він справді нічого не змінив.

Однак таке твердження правильне лише в системі координат людської — антропоцентричної — логіки. Насправді два дні снігу врятували ціле плем’я, ціле військо Божих істот.

Цей маленький мужній і прекрасний народ уже знемагав від людської навали. Щодня його найкращих чоловіків, найвродливі-ших жінок із ненародженими дітьми, його найбільших мудреців убивали людські руки, а тіла вивозили до міста і там на площах виставляли на повільне тління. Люди руйнували їхні оселі, випор-пували із землі їхні скарби, міняючи на гроші для дешевих розваг.

День снігопаду й кілька днів укритої снігом землі дали можливість цьому народові перепочити. За короткий час, відпущений до нового наступу людей, лісові племена крокусів, підсніжників і пролісків встигли вже багато. Одні з них скинули в ґрунт запліднене насіння, інші відмерли, урятувавши цим самим підземну багаторічну цибульку від знищення, а переважна більшість просто перестала бути привабливою і через це позбулася незахищеності.

Тож дводенний сніг наприкінці березня не був марним. Можливо, завдяки йому на другу весну маленьке плем’я зможе скликати нове велике військо.

427 слів За Т.Прохаськом