Автобус «Тернопіль-Мала Березовиця», яким я повертався з обласного центру додому, біля «Оріона» різко загальмував. Я, ледь стримуючи невдоволення, змушений був розпрощатися із солодкою напівдрімотою.

Поки через двері ЛАЗа заходило багато людей, біля мене присів із дитинства знайомий односелець — майже ровесник. Завели розмову, тож було вже не до сонних марень.

Автобус, здригнувшись, покотився сірою стрічкою дороги, створюючи затишну, майже домашню атмосферу для розмови. Я помітив: про що б не розмовляли хлопці, рано чи пізно бесіда піде про службу в армії…

…На край світу — у прямому й переносному значеннях — закинула доля Тараса. Хабаровськ — аж ніяк не «за городами». Усе чуже — і люди, і мова. Було, правда, кілька хлопців із Західної України — усе ж легше.

Наш герой був водієм. Підходить якось до прапорщика місцевий житель і просить перевезти вантаж додому. Під’їхали до обійстя. «Не місцеві тут живуть», — подумав солдат. Він уже був знайомий із побутом росіян, їхнім способом існування.
Назустріч вийшла бабця і каже до чоловіка:

— А де ти, Микольцю, так довго був?

Тарас завмер. Чи не почулося? Чи можливо тут, на краю землі, від старенької почути українську мову? Підійшов ближче.

— Добридень, бабцю! — привітався.

Старенька заніміла. Здивовані очі пильно вдивлялися в хлопця. Старечі, укриті глибокими зморшками губи намагалися щось сказати.

— Сину! — скрикнула безсило.

Виселена разом із сім’єю в далекому 1946 році жорстоким сталінським режимом з рідного Золочева всього лише за те, що щиро любила свій край, вона вперше за довгі сорок літ почула від незнайомої людини рідне українське слово.

А потім були обійми, поцілунки й гіркі-гіркі сльози. Сльози радості й печалі. Адже всього є вдосталь — і хату із синами збудували – велику, галицьку, і в хаті все є, і господарство завели, і сусіди-українці поруч живуть, теж переселенці, лише земля не та, чужа земля, чужа-чужаниця.

Тарас подружився з родиною, частенько навідувався із сол-датами-земляками на свіже молоко. А коли настали Різдвяні свята, хлопці прийшли колядувати.

Нова радість стала, яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна світу засіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

Як чоловік, пеленами убого повився.

Ангели співають, славу возвіщають,

Як на небі, так і на землі мир провозглашають… — лунало над вічними хабаровськими болотами, над далеким чужинським краєм, гріючи серця українців, які, дізнавшись про візит хлопців, за десять і навіть за двадцять кілометрів примчали з усіх околиць.

«…Над вертепом звізда ясна світу засіяла…». І горітиме вона в кожному куточку Всесвіту, де б’ється хоча б одне серце, сповнене чистою любов’ю до матінки-України.

…Я дописую ці рядки й знову поспішаю на автостанцію. Кого зустріну сьогодні?

На правому березі ріки Самари, за десять миль від Дніпра, розташоване українське село Спасівка. Даремно шукав би хто його в теперішню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато інших тогочасних українських сіл.

Спасівка не відрізнялася своєю долею від інших: такі самі хати з дерева та глини, укриті соломою або очеретом. Хати стояли рядком віконцями на південь, оточені городами та садками. Посередині села великий майдан, де стояла невеличка дерев’яна церква, а побіч неї вбоге попівство.

Не було тут видно якоїсь заможності. Кожний клав таку хатку, щоб легше перед холодом і спекою захиститися. Ніхто не будував гарних будинків із хоромами, бо не знав, що завтра станеться, чи його праця відразу не спопеліє. То були страшні часи татарських набігів на Україну.

У той час люди вибирали під свої оселі такі місця, які, на їхню думку, давали б найпевніший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигідніші умови до життя: отож недалеко від води або над водою, а відтак близько до лісу або очерету, де б на випадок татарського набігу найбезпечніше було б сховатися та втекти від поганської неволі.

Спасівку заклали на тому місці, де знайшли цілий терновий гай, та й до Дніпра було недалеко, а там були великі ліси, звідкіля можна було брати достатньо дерева. Першою роботою спасів-чан, які тут поселилися, було копання ям з метою приховування свого добра на випадок татарського набігу. Розділивши землю під оселі, вони обставилися густим дубовим частоколом. Ця праця тривала кілька років, допоки хати не були готові й село не розбудувалося.

Люди зайшли сюди з-за Дніпра, після татарського погрому, а що зупинилися на тому місці на самого Спаса, то й прозвали своє село Спасівкою. Спасівка є давнім селом. На це вказують старі, зеленим мохом порослі стріхи, утоптані вулиці, стара церковця й чималий цвинтар із дерев’яними, почорнілими від старості похиленими хрестами. А далі — навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасівчани навіть раділи, бо це також спиняло доступ до села не гірше частоколу.

Спасівчани жили тут, наче в якійсь фортеці. Вони були козацького роду, тому й розуміли вагу небезпеки й були настільки обережні, що на кожну ніч ставили вартових біля обох воріт, щоб ворог не напав зненацька. До того вони ще домовились із сусідніми селами, щоб у кожному були напоготові бочки із смолою, які на випадок татарського набігу треба запалити й так попередити інших про небезпеку.

Проте чи Спасівка не лежала на татарському шляху, чи з якої іншої причини, тепер ніщо її не тривожило. Спасівчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й любили пасіки, славні на цілу Задніпрянщину, та розводили гарні сади.

Та й нехай плаче, та нехай плаче,

Та нехай собі тужить, а молоденький

Та й новобранець три роки послужить…

На вершині Беєвої гори Тимко й Орися зупинилися і, якось не змовляючись, повернулися обличчям до села, що розкинулося біля їхніх ніг, покрите світло-сизим серпанком. Довго дивилися вниз, не проронивши ні слова. Там пройшло їхнє дитинство, там жили їхні батьки і діди, там народилася їхня любов, там спіткала їх розлука. Тут, на вершині гори, під ясним небом, на зелених роздоллях пахучого степу, біля рідного порога — хто ж знає і хто передбачить, — може, із цією розлукою вмирає і їхня любов?

— Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, — тихо проговорила Орися, ніжно беручи його за загорілу руку, на долоні якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. — Буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Боже що станеться — і моє життя пропаще, більше у світі я вже нікого не полюблю…

У знак удячності він обняв її за плечі й поцілував. Проте дивне і якесь несподіване почуття охопило хлопця, що народилося в його душі. Він відчував, що від оцієї хвилини, на цьому самому місці Орися вже стала для нього чужою. Вони розлучаються, і дівчина буде жити якимось своїм, не відомим для нього життям, а він — своїм, і що на відстані вони навряд чи зможуть перемовлятися серцями так, якби були разом. І хто знає, чи зрозуміють вони одне одного, відділені безмежними просторами долі, чи залишиться між ними те почуття, що згасне, зникне з часом, з війною, горем і нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рідному селі, а він ішов хтозна-куди, де кожну хвилину його могли вбити.

Це почуття охолодило Тимка, і він прощався з Орисею швидко й коротко. Але перед тим, як вони мали розійтися, дівчина подарувала йому згорнуту вишиту хустинку.

— Що це? — запитав Тимко, промацуючи щось м’яке, що пружинило під пальцями.

— То я тобі пасмо волосся відрізала… Щоб ти не забув мене… — Вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.

І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він довго не міг відірвати від грудей Орисю, і почуття відчуженості хтозна-де й поділося. Він усе міцніше й міцніше стискував руками її вузенькі плечі й жадібно вдихав запах її волосся, щоб пронести всіма тими дорогами, якими йому доведеться пройти.

400 слів За Г. Тютюнником