Багатством і своєрідністю веселоярівців були вітри. Такі розлогі, невпинні, запашні, вільні, як ніде у світі. Принаймні так уважали самі веселоярівці. Там були вітри плавневі, вербові й шелюгові, вишневі й капустяні, вітри холодних полів, мокрої ріллі, вітри жнив, пшеничні й кукурудзяні, солодко-шелесткі й хижо-свавільні.

Коли Дашунька на підборах зіскочила з мотоцикла й відбігла від шляху, вітер зраділо затанцював довкола неї, ухопив її в обійми, обліпив тіло тонкою тканиною так, що й не чула вже, де тіло, а де та тканина. Та й що тіло? Механічна сполука клітин, марна плоть, пройнята звичайною вологою, чи одухотвореність, незбагненність, безконечність і поривання?

— Кинь свій мотоцикл, хай не гарчить! — гукнула Дашунька Гриші, і він слухняно пішов до неї, але тримався осторонь, на відстані, визначеній шанобливістю й душевним трепетом. А може, не міг подолати вітру, який відганяв його від Дашуньки?

— Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотіла б стати тополею при степовій дорозі, хай пече сонце, шмагають вітри, сохне верхів’я, хай лише один листочок зеленіє, а ти стоїш, і тепла земля під тобою, а вгорі небо — усе в зорях. Не бути квіткою, квітку топчуть, а вона не бореться. А дерево — у вічному протистоянні.

І тягнеться до неба, як Бетховен.

— Як хто?

Його душа, механізовано-перемеханізована, ще не могла зрозуміти всього до кінця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як ніч. Любов — це кінець руху, просуванню, розвитку, це смерть, це удар, зупинка, глухий кут. Дзвенить у тобі радість, одуріння й переляк, б’єшся об береги часу й боляче відчуваєш безвихідь і бажання подолати обмеженість часу безміром своїх бажань і пожадань. І вчувалося йому ніби здалека: «Аби ще в жнива — то було б іще… Немає ж ні жнив, до жнив, до них далеко… Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку не радістю вкриваю, а плачем».

Чи є пам’ять у вітрів? Плинність, буйнощі, несамовитість, а ти стоїш під ними, і над тобою цвітуть небеса, і клекочуть десь у далечі трактори, і пахне стернями й землею, і дівоче лице перед тобою — як вода, як небо, як безмежний простір, і сміх сиплеться з-під вітрів на муки й щастя!

– Дашу…

— Гри…

Мов навіки вмерлі епохи, щезли всі залицяльники, усі, що товклися довкола Дашуньки впродовж двох років її перебування у Веселоярську. Ще бачила Дашунька їхні випнуті груди, са-мовдоволені обличчя — усе в них бачила, а в Гриші не помічала нічого: тільки його душу. Слухала його, ніби була сліпа, простягала руки, хотіла доторкнутися пальцями, лякливо відсмикувала їх, бо хіба доторкнешся до душі.

400 слів                                                                        За П. Загребельним

Ми з Марією на півдня засіли за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Марія показала, як діє давня конструкція — килимова доріжка трохи виросла під її справними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в Інституті декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала мені свої роботи — я очам не повірила. Майже два десятки гобеленів, кожен з яких — маленький шедевр.

— Маріє, ти ж на золоті сидиш!..

Сміється у відповідь. Не продає, бо шкода. Ці — найулюбленіші. Але приблизно два гобелени на місяць віддає на реалізацію місцевому бізнесмену. Енергійний хлопець їздить курорт

ними містечками і там пропонує приїжджим вироби народних умільців — килимки, вовняні шкарпетки, овечі камізельки, дерев’яні кулькові ручки, ложки, сільнички, різьблені тарелі…

Свої роботи, прості, лаконічні, досконалі за добором кольорів, Марія робила без попередніх ескізів, використовуючи нитки, пофарбовані цибулинням, чорницями, відварами трав… Кожен гобелен — в одному екземплярі. Єдине, чого їм бракувало, — відповідної оправи.

У мене виникла ідея. Я принесла з двору галузки, які залишилися від грубих вишневих гілляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочків — у рамці з нерівних гілочок з червонуватим відтінком він виглядав досконало. Але як ці гілки закріпити?

Я знаю як, сказала Марія, хоч я й слова не вимовила. — Зараз…

Понишпоривши в сусідній кімнаті, вона засилила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гілки. У чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустрічних патичків такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над місцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетиві сірих ниток.

У салоні на таку красу можна ставити сміливу ціну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповідує принципи екожиття, має алергію на євроремонти і платить за хро-бачливі яблука більше, ніж за підозріло гарні, у парафіновій плівці… Треба лише знати, куди Марійчині шедеври запропонувати. І після обіду я поїхала до Львова.

…Моя ідея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузі невдалою. І контракт, про який я домовилася, і його вигідні умови Марія сприйняла без ентузіазму.

— А хто їздитиме до Львова? Хто відвозитиме роботи? Муситиму відповідати вимогам, виконувати умови угоди, спішити… не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.

— Невже тобі гроші не потрібні?
— Мені достатньо того, що маю, — повторила вона спокійно, ніби терплячий вихователь до дитини.

— А що ти маєш? Щоденну важку роботу?

— А тобі легко? Кожному здається, що деінде в чомусь іншому буде легше. А це не так. Я знайшла свій… режим, чи що… Свій ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленів не більше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три дні. Тому для мене стати до верстата — це радість, а не зобов’язання.

Вишивка є одним із найулюбленіших і найпоширеніших видів рукоділля. За старих часів на Русі всі жінки володіли цим мистецтвом. Вишивка була пов’язана зі стародавніми звичаями й обрядами українського селянства. За допомогою голки й різних ниток українські жінки перетворювали просту тканину на витвір мистецтва.

Дівчинка восьмилітнього віку починала готувати собі придане і до п’ятнадцяти-шістнадцяти років повинна була мати святковий і буденний одяг, скатертини, рушники, яких мало б вистачити на декілька років. Готували рушники, якими одаровували на весіллі рідню жениха й почесних гостей. Перед весіллям улаштовували виставку виробів, а за їхньою кількістю та якістю визначали майстерність і працьовитість нареченої.

Мистецтво вишивання має багатовікову історію. У давні часи, коли люди жили роз’єднано, кожен народ, а іноді й невелике селище мали свої особливості у вишивці й інших видах народної творчості. З покоління в покоління майстрині відпрацьовували й поліпшували узори й кольорову гаму, створювали зразки вишивки з характерними національними рисами.

Сучасну вишивку можна використовувати для прикрашання дитячого й жіночого одягу, а також побутових речей: завіс на вікна, серветок, наволочок, килимків і панно, рушників, фартухів, сумок, сувенірів тощо.

Отже, вишивка — це мистецтво прикрашати тканину. Протягом століть вишивальниці експериментували з відповідними матеріалами, розвиваючи й удосконалюючи своє мистецтво, черпаючи натхнення в навколишньому світі, у мистецтві, в орнаментах інших часів і культур. Вишивку використовували для багатьох цілей: щоб увічнити пам’ять про події приватного або суспільного життя, для висловлення різних політичних або духовних ідей, щоб продемонструвати статус, розповісти яку-не-будь історію або прославити красу природи.

Є в Україні символи, у яких вишивка відіграє важливу роль. Наприклад, вишитии рушник в Україні — здавна неодмінний
атрибут традиційних народних свят. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Вишитий рушник завжди був знаком гостинності, на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль; на рушниках приймали новонароджених, а також проводжали людину в останню путь. Під час будівництва нового дому рушниками піднімали сволок, а потім дарували їх будівельникам. Без рушників не обходилось і весілля. Рушник, на який ставали молодята, був запорукою вірності. Рушником зв’язували руки нареченим, бажаючи їм щасливої й міцної сім’ї.

Останнім часом усе частіше можна побачити людей в українських сорочках — їх одягають у дні релігійних і національних свят, на наукові конференції та громадські зібрання. Певне, сучасні українці інтуїтивно відчувають, що їм бракує таємних символів, які гармонізують життя.

Змінюються часи. Змінюються покоління, їхні уподобання та погляди. Змінюються одяг і прикраси. Але залишаються віковічні традиції, які єднають нас із нашими пращурами. Серед них і традиції, пов’язані з вишивкою. Ці традиції є історією наттгпї країни, історією окремої родини, історією кожної людини. Тож збережімо цей скарб, щоб передати його наступним поколінням.

412 слів з енциклопедії