Проблема з’ясування походження і рукописного, і друкова­ного слова кожного народу має принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальному цивілізаційному поступі. Надто ж для українців. Адже саме історія української книги як найважливішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.

Давні київські літописи донесли сучасникам цікаві свідчен­ня особливо шанобливого, навіть побожного ставлення наших пращурів до книжки. Ось з яким глибоким переконанням і ві­рою в просвітницьку силу книжкового слова пише про це знаме­нитий автор «Повісті минулих літ»: «Велика користь буває лю­дині од учення книжного. Книги є ріки, що наповнюють увесь Всесвіт. Се є джерела мудрості, бо в книгах є незмірна глибина».

Такі писемні свідчення переконують у тому, що наші пращури мали не лише загальне уявлення про книгу, а й були добре обізнані з нею — уміли її не лише читати, глибинно поціновувати, а й творити.

Раніше стверджували, що джерела рукописної справи, запро­вадженої нашими пращурами на праукраїнських землях, можна вивчати лише з початку одинадцятого століття, тобто від часу після офіційного прийняття й поширення християнства в Київ­ській Русі. Але вже в життєписі великого болгарського просві­тителя та проповідника Константина, який прибув на землі на­ших пращурів як місіонер, читаємо, що в Києві він знайшов Євангеліє та Псалтир, писані «руськими письменами».

Ще давнішими за релігійні книжки є рукописні твори, вико­нані на кістяному знарядді так званим піктографічним письмом, віднайдені археологами на Київщині. Створення цього малюн- кового тексту (групи знаків, що нагадують свастику, зиґзаґ, де­рево, хвилю тощо) датують четвертим-п’ятим століттям нашої ери.

У тому, що в дохристиянські часи наші предки мали письмо, переконують нові знахідки й відкриття вітчизняних і за­рубіжних дослідників як давнішого, так і останнього часу. Одне з переконливих свідчень — текстй в печерах і гротах святилища Кам’яна Могила на Запоріжжі. Тепер це Державний історико- археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила», який у май­бутньому, певне, уважатимуть ще одним чудом світу.

Світова слава до цього своєрідного жовтого кам’яного острова в безмежному приазовському степу прийшла порівняно недавно, коли археологи відкрили тут дивовижну колекцію написів на пли­тах, захованих у великих печерах і гротах. Вік написання текстів на них датується сьомим-третім тисячоліттями до Різдва Христо­вого. У шістдесяти печерах віднайдено майже сто п’ятдесят текстів, написаних малюнковим письмом.

Урочисті заходи загальнодержавного значення в Україні роз­починаються й закінчуються виконанням Державного гімну — пісні «Ще не вмерла України…» на музику Михайла Вербицького та слова Павла Чубинського.

Чимало цікавого пов’язано зі словами пісні. Тривалий час її приписували Тарасові Шевченку, бо текст було надруковано 1863 року у львівському журналі «Мета» серед інших творів Кобзаря — «Заповіт», «Мені однаково…», «Костомарову». На­справді ж пісню у вересні 1862 року написав український етнограф, фольклорист, поет і громадський діяч Павло Плато- нович Чубинський. У будинку купця Лазаря в Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, де тоді мешкав автор, під час однієї з вечірок за участю сербських студентів народилися відомі слова пісні, якій у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. На текст вір­ша значно вплинув польський гімн «Марш Домбровського». На той час він був дуже популярний серед народів, які боролися за незалежність. Крім Чубинського, на мотив «Маршу Домбров­ського» пісню «Гей, слов’яни» написав словацький поет Само Томашек. Іншу відому версію цієї пісні звіршував болгарський поет Шуми Мариц, що стала гімном Болгарії в 1886-1944 роках.

На Західну Україну (Львів тоді входив до складу Австро- Угорської імперії) текст пісні нелегально привіз учасник поль­ського повстання Свєнцицький. Від часу створення вірш миттєво поширився в списках серед патріотично налаштованої молоді України.

Треба зазначити, що деякі рядки, зокрема: «Станем, браття, всі до бою від Сяну до Дону» та «А завзяття й щира правда ще нам ся покаже», з’явилися набагато пізніше після численних переписувань, їхнє авторство й досі не встановлено. Серед імовірних авторів переробок називають Северина Даниловича та Миколу Вербицького. Отже, маємо своєрідний зразок народ­ної творчості.

Спочатку твір виконували на музику популярної пісні «Сербія вільна», пізніше текст поклали на музику Микола Лисенко й Кирило Стеценко. Проте найбільшої популярності пісня зажила саме в інтерпретації галицького священика й композитора Ми­хайла Вербицького.