Коли ми дивимося на храм зовні, усе читається як текст, буквально все має свій зміст. Скажімо, тринадцять куполів. Тринадцять апостолів, чи то включаючи Христа, чи то вклю­чаючи Іуду (адже він теж був апостолом, обраним самим Христом). Тринадцять руських племен — поляни, древляни, кривичі, угличі, в’ятичі… Тому саме тринадцять куполів.

У п’ятому столітті нашої ери в Римі один чернець підрахував, що в десятому столітті (тобто на початку другого тисячоліття) буде кінець світу. І ось що цікаво: п’ять століть у Європі зни­жувався рівень економіки, гроші вкладали в церкви й монастирі. І тільки в десятому столітті стало зрозуміло, що Страшний суд не настав. Він був перенесений у майбутнє, що, певне, виявилось ілюзією. Насправді Страшний суд був розтягнутий у часі. Адже в другому тисячолітті загинуло чотириста мільйонів осіб, тобто стільки, скільки жило в десятому столітті. За минуле тися­чоліття жодну велику соціальну проблему не вирішено: про­блему бідності, проблему безробіття, проблему злочинності, молоді. Ані соціалізм, ані капіталізм не вирішили ці питання.

Скажете: а науково-технічний прогрес?.. Вернер Гейзенберг, найвідоміший лідер сучасної науки, сказав: «Науково-технічний прогрес — це спосіб зробити пекло більш комфортабельним для життя». Адже техніка вирішує ті самі проблеми, що й ви­кликає.

Нині Софії Київській майже тисяча років, вона прикрашає місто на пагорбах, захищає його своєю мудрістю й святістю.

403 слова                                                                                 За  С. Кримським

Трохи пізніше у варяга закохалась імператриця Візантії Зоя, але він не відповів взаємністю на її любов. Тоді Зоя кинула ва­ряга в підземну в’язницю, але його військо повстало й звільнило лицаря. Після цього варяг повернувся в Скандинавію (Норвегію) і вбив короля, свого брата. Як король, Гаральд Суворий нарешті зміг одружитися з Єлизаветою.

Друга дочка Ярослава Мудрого — Анна, королева Франції, — справляла дуже сильне враження на сучасників, тому що була освічена. Її чоловік, французький король Генріх І, був неписьмен­ний і на документах ставив хрестик; вона ж писала — Анна Ре- гіна. Анна Ярославна привезла у Францію Євангеліє, що й до­тепер зберігається в Реймсі (у цьому місті й саме на цьому Єван­гелії королі давали присягу). Особистим лицарем Анни був граф Бодуен. Цей лицар у Першому хрестовому поході відвою­вав Єрусалим у мусульман і став єрусалимським королем. Там він увів культ Анни. На початку тринадцятого століття в Єруса­лимі послів зустрічали з надзвичайною пишністю, як близьких родичів. Вони були дуже здивовані. Анна стала центром лицар­ського гуртка, і французькі філологи знайшли у французькому лицарському епосі, зокрема в «Пісні про Роланда», опис київ­ських ландшафтів. Мабуть, королева розповідала про Київ і ці оповідки знайшли відображення в лицарському епосі Франції.

До речі, є напівлегендарна версія про те, що Софію Київську врятував французький письменник Ромен Роллан. За радян­ських часів Софію Київську і Михайлівський собор хотіли знищити й створити вище Хрещатика урядовий центр. Тоді відомий реставратор Барановський звернувся до Ромена Ролла- на, і той у відповідь надіслав листа Сталіну. У посланні «вождю народів» було сказано, що Софія Київська нерозривно пов’язана з королевою Франції і французька інтелігенція просить не зни­щувати найдавнішу пам’ятку. Можливо, це і врятувало її для нащадків.

Третя дочка Ярослава Мудрого — Анастасія — була дружи­ною угорського короля Андрія І. Вони поховані біля озера Бала­тон, де й дотепер там стоїть капела.

Софія Київська — місце паломництва туристів з усього світу, місце нашої давньої слави.

400  слів                                                                                    За  С. Кримським

«Києве, Києве… Вознісся ти на кручах придніпровських ду­жим богатирем. Підпираєш високе руське небо широкими пле­чима. Світиш світлом ясним любові й величі. Довкола себе сієш слово мудрості й знання. У тобі — слава й могуть минувшини, у тобі — сила й наснага для грядущого. У тобі — життя і гор­дість багатьох поколінь, що відійшли у вічність. Вони залишили зерна своїх дум, любові, праці — у тобі».

Так думав Нестор, сидячи у своїй келії, яка давно перестала бути подібною на помешкання ченця. Куди не кинь оком: на столі, на ложі, на лаві – повсюди лежали скручені й розгорнуті цупкі сувої вибіленої телячої чи овечої шкури, чистої й густо списаної чорнилом, яке могло пережити всі лихоліття й віки. І всі оті пи­сання мали слугувати людям століттями. Таке вже призначення письмен — слугувати людям.

Літописець перечитав старі пергаменти, які нещодавно від­дав йому великий Никон. Дивні думки закрадались у нього при тому читанні. Скільки разів перечитував рядки никонівського пергаменту, а все невтямки, звідки пішла вона, звідки з’явилися Руська земля і град її стольний Київ. До варяг і до Кия хто воло­дів полянською землею? Не пише про це Никон, і грецькі хроніки не пишуть. Навіть хроніка Георгія Амартола розповідає від ство­рення світу про всі народи, окрім руського. Ніби не було цьому народу місця на землі.

Чернець узяв чистий шмат пергаменту, умочив перо в ма­ленький глиняний каламар і повільно вивів дрібними літерами: «Се Дніпр..Суть землі полян і сіверян». Вище провів кілька чорних ниточок, що з’єднувалися з Дніпром, і написав: «Земля древлян і дреговичів».

Велика слов’янська земля…

Нестор поспішливо звівся на ноги. Він має записати правду про Русь і про вічевого полянського князя, який ходив у Візан­тію, на Дунай, громив орди степовиків… Тому він, старий і не­мічний чорноризець, буде сидіти у своїй келії до світанку, буде тлумити в собі власний біль і власну образу на нерозумну й заздрісну братію свою, аби несмисленним і сліпим душею посіяти віру у свою міць і покликання. Аби посіяти в заснулі душі пізнання великої минувшини й гордість за неї, бо хто відає про­йдене й береже свої, а не чужі заповіді, іде без страху назустріч прийдешньому. Храніть, чада, як зіницю ока справу древнього Кия, і тоді вбереже всевладний Господь вас і рід ваш від загибелі.

Нестор знав, як ніхто інший, яка то важка праця — праця літописця, котра породжує безсоння, сумніви, гризоти сумлін­ня. За кожним його словом — душевні муки, довгі дні й ночі важких роздумів.

Так завжди було серед людей. І завжди поміж ними були одержимі, що своїм світлим розумом торували шлях у будучину, не жадаючи ні монументів слави, ні слів дяки.

422 слова                                                                                    За  Р. Іванченко