Травень 2013

Чоловік з ароматом кави

Перекази

Про Юрія Кульчицького в Україні нині відомо небагато. Українець за походженням, він виконував роль військового аташе та перекладача у Відні. Згодом Кульчицький опинився в австрійській дипломатичній місії в Стамбулі й відіграв важливу роль у легендарній Віденській битві 1683 року, яка фактично зупинила турецький наступ на цивілізовану Європу.

У Відні Кульчицький дістав неформальний статус героя. Як нагороду, крім будинку від магістрату й медалі від короля, рятівник отримав триста мішків кави. Каву залишили в обозі турки, щоправда, австрійці вважали ці зернята кормом для верблюдів. «Полонені» верблюди кавові зерна їсти навідріз відмовлялися. Якби не вроджена підприємливість Кульчицького, кава могла б так і залишитися прикрасою якогось етнографічного музею австрійської столиці.

Проте Юрій Кульчицький не розгубився — відкрив кав’ярню спочатку тільки для власних приятелів, утаємничених у смак Сходу. Віденцям кава засмакувала. Не останню роль у цьому відіграла колоритна постать рятівника Відня, який засолодив гіркий напій. Кульчицький, перебравшись у турецький одяг, особисто частував своїх гостей, пом’якшуючи смак кави медом, цукром, а згодом молоком і вершками. За переказом, саме експериментатор Кульчицький і винайшов напій, що згодом дістав італійську назву «капучино».

Невдовзі «на каву» до Кульчицького почала заходити місцева аристократія. До кави подавали й круасани, за легендою, винайдені сусідом-булочником, намовленим до цього Кульчицьким. Тоді круасани мали й символічний підтекст — у такий спосіб ласуни споживали імітацію турецького півмісяця. Зазвичай відвідувачі вмочували їх у каву, що згодом стало навіть певною віденською традицією.

У Європі, як і в Туреччині, кав’ярні приваблювали всі верстви населення: політиків, комерсантів, творців і звичайних людей. У кав’ярнях виникали нові форми соціальної взаємодії. Купці, фінансисти, страховики в пошуках місця для обговорення спільної справи шукали альтернативу звичайним на той час зібранням. У кав’ярнях художники й письменники, які зазвичай працювали на самоті, мали можливість поспілкуватись один з одним і з іншими цікавими для них людьми.

Триста трофейних мішків із кавою продали. Цей бізнес не розвиватися не міг, адже кавовий герой не лише заслужив почесне австрійське громадянство, а й на все життя був звільнений від сплати податків.

Кульчицький помер у розквіті слави в 1692 році. Героя-кавовара поховали під кафедральним собором Святого Стефана, одного з найбільших у Відні.

У 1862 році іменем Юрія Кульчицького назвали віденську вулицю, а згодом установили й пам’ятник простому «шляхтичу із Самбора». Європейські кавовари, зокрема фірма «Якобз», певний час мали у своєму асортименті «каву Кульчицького». Тож на Заході «скромний» галицький герой і його добрі справи більш знані, аніж удома. Планується навіть зняти фільм про Віденську битву за участю американського актора Мела Гібсо-на, який грав би короля Яна Собеського. Подвиг бравого галицького розвідника, захопленого кавою, також має бути екранізовано.

410 слів                                      За А. Борковським

Життя присвятив фізиці

Перекази

В українській мові стійко закріпилося слово «рентген», що стало похідним для інших: рентгенкабінет, рентгенодіагностика, рентгеновипромінювання тощо. Цей термін запропонував фізик Абрам Йоффе, один з учнів Вільгельма Рентгена. Однак усе могло статись інакше, і Х-промені, які ми називаємо «рентгенівськими», могли бути названі зовсім по-іншому.

Винахідником цього невидимого проміння був Іван Пулюй, який ще за чотирнадцять років до відкриття в 1895 році Рентгеном Х-променів сконструював лампу, що давала можливість просвічувати предмети. Якби Рентген не мав лампи Пулюя, то не здійснив би свого відкриття, оскільки саме лампа продукувала ці промені.

Хто ж такий Іван Павлович Пулюй? Він народився в 1845 році на Тернопільщині. Його батьки були греко-католиками, вони мріяли, щоб їхній син став священиком. Давши Іванові після закінчення гімназії тридцять п’ять золотих, вони відрядили його до Відня вступати до університету на теологічний факультет (нагадаємо, що в ті часи Західна Україна входила до складу Австро-Угорщи-ни). Під час навчання молодий богослов, крім Закону Божого, починає цікавитися фізикою і, відмовившись від сану священика, стає студентом фізико-математичного відділення філософського факультету. Такий вчинок суперечив волі батьків, тому вони відреклися від сина й більше ніколи з ним не зустрічалися.

Пулюй працює у Віденському університеті на посаді приват-доцента і, присвячуючи все більше часу проблемам електротехніки, продовжує вивчати явища в трубках. Успіх приходить досить швидко. Іван Павлович винаходить катодну лампу, але право першості за ним не визнають.

Альберт Ейнштейн, дізнавшись про історію винаходу, сказав: «Що відбулося – того не змінити. Втішайтеся тим, що і Ви вклали свою частку праці в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо відверто, то все має логіку. Хто стоїть за вами, русинами, яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, але куди подінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа».

Як не було важко, але Пулюй визнав першість відкриття Х-променів за Рентгеном і не став заперечувати навіть тоді, коли йому вручили Нобелівську премію. Рентген же, за свідченням учених того часу, усіляко ухилявся від пояснення природи свого відкриття й навіть не виступив із передбаченою протоколом промовою на церемонії вручення Нобелівської премії.

Чому наукова громадськість не помітила відкриття Пулюя, зробленого раніше за Рентгена, Незрозуміло. Учений відмовився патентувати свою унікальну лампу, що, мабуть, стало його фатальною помилкою. Тепер нам залишається тільки сподіватися, що коли-небудь справедливість переможе й наукова громадськість усе ж таки визнає першість відкриття Х-променів за Іваном Пулюєм.
Крім відкриття випромінювання, наш співвітчизник збудував першу в Австро-Угорській імперії електростанцію, керував запровадженням трамвайного сполучення в Празі, удосконалив телефон. Іван Пулюй першим дослідив неонове світло, налагодив промислове виробництво люмінесцентних ламп власної конструкції. У 1902 році він став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким Пулюй переклав Біблію на українську мову.

427 слів                      За І. Кононенком

Музичний подарунок світу

Перекази

Найвідоміша й найпопулярніша американська пісня «Колядка дзвонів» щороку звучить на Різдво в Сполучених Штатах, Канаді, Європі, Австралії, навіть у Японії та Китаї. На вулицях і в супермаркетах, на всіх радіостанціях і телеканалах можна почути срібні різдвяні дзвіночки. Ця мелодія стала візитівкою західного Різдва, лунає в багатьох відомих фільмах — «Гаррі Поттер», «Сам удома», «Загублений у Нью-Йорку», а також у рекламних роликах.

Однак нині вже майже ніхто, крім музикознавців, не знає, що ця пісня прийшла в Америку з України. Її назва — «Щедрик», автор — талановитий український композитор, фольклорист і знавець народної творчості Микола Леонтович. Лише три ноти та чотири звуки — до-сі-до-ля — прославили українську співочу душу на весь світ. Композитор зробив народну пісню безсмертною, змушуючи світ регулярно згадувати кілька дзвінких нот, щойно перший сніг сповіщає про наближення свят. Народна пісенька віддячила по-своєму: додала Леонтовичу неабиякої популярності.

Деякі історики музики стверджують, що композитор працював над «Щедриком» усе життя. Можливо, це гіпербола. Проте щось у ній таки є. Миколу Леонтовича можна порівняти з ювеліром, який, відшукавши діамант’йародної пісні, філігранно від-шліфував його за допомогою свого майстерного аранжування.

Коли в грудні 1916 року «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича заспівав хор студентів Київського університету, скромний подільський учитель став відомим у музичних колах як найкращий аранжувальник українських народних пісень.

То як же українська народна пісня потрапила за океан?

1922 року хор Олександра Кошиця виступав у Нью-Йорку. Тут уперше був виконаний «Щедрик» Леонтовича — маленьке українське диво. Ця пісня настільки сподобалась американцям, що композитор, поет і диригент чеського походження Пітер Віл-гоускі в 1936 році, тобто через двадцять років від дня створення пісні, написав до щедрівки англійські слова й назвав її «Коляд-
кою дзвонів». У первісному варіанті «Щедрика» фігурувала ластівочка. Вона натякала на прадавнє походження пісні, на забуту добу, коли новий рік зустрічали навесні. Ідея нового тексту ґрунтувалася на слов’янській легенді про те, що в ніч, коли народився Ісус, на його честь у всьому світі задзвонили дзвони чудовим мелодійним співом. Слов’янська щедрівочка в Сполучених Штатах Америки перетворилася на колядку. Тендітний музичний подарунок світові від українця Миколи Леонтовича став прославляти народження Христа, насичувати землян світлою радістю. Після виконання цього твору дзвоник став головним музичним атрибутом Різдва на Заході, і тепер майже всі різдвяні пісні найпопулярніших виконавців прикрашені звучанням дзвіночків. «Щедрик» з текстом Пітера Вілгоускі набув великої популярності в Штатах.

Уже майже століття українська «Щедрівка» мандрує з континенту на континент, з культури в культуру. Перелицьовується, приміряє різні жанри, жонглює голосами й інструментами. Урешті-решт, знімається в кіно.

«Щедрик» є найбільшим українським внеском у світову популярну музичну культуру.

401 слово                                За матеріалами інтернет-видань