Травень 2013

Листи щастя

Перекази

Про досягнення вченого світового масштабу Іллі Мечникова, який народився в невеликому селі Іванівці на Харківщині і так багато зробив у своєму житті, добре відомо. У двадцять три роки він був доктором зоології, потім став професором Санкт-Петербурзького університету, завідувачем лабораторії в Парижі. У 1908 році став лауреатом Нобелівської премії з медицини та фізіології «За вивчення імунної системи». Але мало хто знає, що тринадцять років поспіль Ілля Ілліч мешкав у тихому мальовничому селі Попівці Смілянського району Черкаської області. Звідти родом була його друга дружина — Ольга Миколаївна. У шлюбі вони прожили понад сорок років. В історії залишилося чотириста листів Іллі Ілліча, адресованих Ользі Миколаївні.

У своєму життєвому виборі Мечников не помилився. Ольга Миколаївна стала для нього вірним другом, помічницею й талановитим науковим асистентом. Її цікавило все, що цікавило чоловіка. Вона була його другою половинкою все життя й надихала на наукові звершення. їхнє весілля відбулося в знаковий день — чотирнадцятого лютого. Зима була тоді сувора, сніг покривав землю товстим іскристим килимом. За кілька годин до весілля брати Ольги запряглись у санки, щоб покатати її. Вони з радістю мчали по сніговому килиму назустріч долі.

Ілля Ілліч та Ольга Миколаївна рідко розлучалися. Коли він був у від’їзді, то щодня писав коханій листи. «Твій спокій для мене дорожчий за все на світі. Не ляжу спати, допоки не поговорю в листах із моєю єдиною. Здається, цілий вік минув із часу мого від’їзду, а проте — лише четверта доба», — писав дружині Ілля Мечников. А через два дні надсилав їй нового листа: «Тепер, незважаючи на безліч справ, неймовірно гнітить нудьга, і я так прагну до своєї дружиноньки. Хоча б раптом замети не завадили виїхати. Сніг сипле, не перестаючи; сьогоднішня пошта не прийшла — застрягла, мабуть, десь у дорозі. Напевне, і ти, моє сонечко, хвилюватимешся, якщо довго мене не буде і якщо не отримуватимеш від мене листів. Чекаю на нашу зустріч».
Навіть у шістдесят два роки кохання Мечникова було таким само сильним, як і в молоді літа. У ту пору Ілля Ілліч писав дружині Ользі: «Ти не можеш собі уявити, моя кохана, як сильно мені хочеться повернутися додому. Без тебе не можу жити, не можу дихати».

У 1902 році подружжя продало маєток у Попівці, але прожиті там роки згадувало ще довго. Через чотирнадцять років після від’їзду з маєтку Ілля Ілліч помер від інфаркту. Дітей у них з Ольгою Миколаївною не було. У своєму заповіті Мечников написав: «Моя дорога, люба супутнице, знай, що в мене не було іншого почуття, крім найглибшої і щирої любові й великої поваги. Таких людей, як ти, мало на світі. Та обставина, що я все життя міг багато працювати, значною мірою залежала від тебе. Це сприяло тому, що сорок один рік мого життя, проведеного з тобою, я був щасливий. Кажу це від чистого серця й дуже дякую тобі».

448 слів За Л. Нікітенко

Його вибір

Перекази

…Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів – Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, поруйнована війною Німеччино, прощавай, перекроєна новими кордонами Європо, і десь у самісінькій глибині її — Верхнє Синьовидне…

У літаку йому вперше стало в нагоді знання англійської мови. І не тільки тому, що допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї країни, котрий їх супроводжував.

Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію у свою долю на тій землі.

Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна не їхати до далекого Едмонтона (туди для допомоги фермерам направляли емігрантів), адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає.
Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, усе ж трохи насторожився: цей молодий емігрант ще не встиг поселитися в його країні, а вже прагне змінити передбачений для таких, як він, регламент умов поселення.

Але Яцик спокійно йому пояснював: він одразу ж знайде собі роботу в Монреалі, куди вони прилітають. Там у нього є добрий знайомий, який за потреби в цьому допоможе. Підкреслив, що не збирається одержувати допомогу для безробітних і жити з неї, бо їде в цю країну не для того, аби бути в ній дармоїдом.

Відповідальний представник йому повірив. Для годиться пострахав Яцика, що потім наведе про нього довідки, чи справді він одразу ж став до роботи, і дозволив не їхати в холодний Едмонтон.

Уже в аеропорту канадець на всяк випадок зателефонував на вказану Яциком адресу й перепитав, чи там справді проживає названий чоловік. Господиня це підтвердила. Він, мовляв, чекає свого знайомого, котрий має днями прилетіти з Німеччини, а вона згодна взяти того в квартиранти.

Представник не приховував свого задоволення: усе сказане Яциком точно збігалося.

Петро переконався: у цій країні легко порозумітися, якщо чесно й щиро кажеш про свої наміри і маєш розумні аргументи.

Інші емігранти, які через лінощі навіть бодай трохи не вивчили англійську, у нових умовах не могли ні відстояти свої інтереси, ні бодай проафішувати свої наміри. Тут вони були майже німі. Ніякого вибору їм ніхто не пропонував, а самі вони його не знайшли. Хотіли того чи ні, а довелося їм ще мандрувати з Монреаля до Едмонтона.

А Яцик, який мав за плечима двадцять сім літ, надію і рішучість у душі й сім доларів у кишені, узяв таксі й поїхав за вивченою напам’ять адресою, де він мав поселитися.

Два долари — плата за таксі. П’ять одразу ж віддав господині за квартиру. Тепер у кишенях порожньо, але в нього є руки й голова на плечах. Отже, не пропаде.

419 слів За М. Слабошпицьким

Непереможний нащадок козаків

Перекази

Легендарний український богатир Іван Піддубний є одним із найвидатніших борців, які залишили по собі слід у світовій історії боротьби. За всі роки виступів його вважали непереможним.

Майбутній чемпіон народився на Черкащині в сім’ї селянина Максима Піддубного, козацький рід якого славився великою силою. Іван успадкував від батька великий зріст і витривалість, а від матері, яка гарно співала, — тонкий музикальний слух.

До двадцяти одного року хлопець жив у селі, потім поїхав на заробітки в Севастополь, де розпочалася його спортивна кар’єра. У 1903 році на чемпіонаті світу в Парижі Піддубний здобув одинадцять перемог поспіль. Лише у дванадцятому поєдинку внаслідок нечесності суперника, котрий перед боєм змастив тіло олією, так що його не можна було вхопити, він програв. Після цієї поразки спортсмен пообіцяв усіма силами боротися проти нечесності на килимі.

З 1906 по 1924 рік Іван Піддубний виступав у міжнародних чемпіонатах за участю найсильніших борців світу. Йому аплодували Берлін, Париж, Франкфурт, Мілан, Одеса й Київ, Женева та Лондон, Москва й Петербург. Усі були в захопленні від Івана Піддубного, називали його «чемпіоном чемпіонів», «королем чемпіонів», глави європейських урядів і короновані особи надсилали йому вітання.

Влучну й лаконічну характеристику українському богатиреві було дано в альбомі «Борці», у якому читаємо: «Він боров найкращих світових чемпіонів без усякого жалю й без найменшого зніяковіння».

Але Піддубний був кришталево чесним борцем і особливо активно виступав проти хитрувань у змаганнях. Коли в 1916 році організатори змагань наказали йому піддатися супернику, Іван скрутив його і ліг на лопатки, демонстративно тримаючи над собою, а потім піднявся й мовчки пішов із рингу.

Спортсмен писав, що непереможність у боротьбі йому дала козацька система фізичного виховання. Він гартував своє тіло ранковою гімнастикою, обтиранням холодною водою, щоденними

тривалими вправами. Ставши всесвітнім чемпіоном, Піддубний часто відвідував українські села, змагався з охочими. Одного разу у своєму селі він улаштував змагання з рідним братом Митрофаном. Яке ж було здивування, коли Іван, який легко перемагав світових чемпіонів, програв братові, котрий усе життя боровся, застосовуючи народні прийоми. Отже, народна система фізичного розвитку виявилась ефективнішою, ніж класична.

Іван Піддубний був вірним сином свого народу. Коли чемпіонові видали паспорт, де записали його прізвище «Поддубный», а в графі національність зазначили «русский», він запротестував. Коли це не допомогло, спортсмен виправив у паспорті своє прізвище й написав «українець». Кілька років за своє право називатися українцем він був ув’язнений. «Усе витерпів, мов у чортів у пеклі, я ж чемпіон світу був», — згадував богатир.

Ім’я Івана Піддубного завжди буде нашою національною гордістю, а його життя слугуватиме могутнім імпульсом для відродження в Україні традицій козацької сили й слави.

407 слів                             з часопису