Роман «Сен-Map» служив чи не найвагомішим аргументом у витлумаченні Віньї як письменника реакційного «аристократичного романтизму». Справді бо, зіткнувши в ньому кардинала Рішельє, поборника абсолютної монархії, яка вважалася явищем прогресивним порівняно з феодальним децентралізмом, і представника родовитої аристократії Сен-Мара, письменник намалював дуже непривабливий образ кардинала й віддав свої симпатії репрезентанту класу, приреченого історією. Але ж це могло бути й тому, що вершителями так званих прогресивних історичних процесів нерідко виступають діячі, котрих важко назвати інакше, як катами чи моральними потворами, та й самі ці процеси в їх реальних життєвих проявах часто виглядять страшно й огидно.

Однак до кардинала Рішельє автор ставився неприхильно не тільки тому, що впроваджувана ним система правління в її реальному втіленні була ницою і жорстокою, а й виходячи зі своєї філософії історії. В роздумах про історію та її вершителів Віньї приходив до думки, що останні, діючи й переслідуючи особисті цілі, нічого не знають про кінцеві наслідки своїх дій. Спонукуваний непомірним честолюбством, Рішельє приборкує і нищить аристократію в ім’я сильної королівської влади, абсолютної монархії, але тим самим він, не підозрюючи того, копає монархії могилу, бо аристократія є її природною базою і опорою. В той день, коли в Ліоні страчують Сен-Мара, в Парижі волею автора зустрічаються Мільтон і Корнель, і майбутній секретар Кромвеля питає:»Чи не хоче Рішельє, підкопуючись під основи вашої монархії, створити в майбутньому республіку?», на що автор «Сіда» відповідає: «Він не знає, що творить». Тут Корнель висловлює думку автора роману, який вважав, що своєю діяльністю Рішельє готував революцію кінця XVIII ст. і, що найгірше, диктатури Робесп’єра й Наполеона.

В концепції роману «Сен-Map» важлива, якщо не визначальна, роль відводиться моральному фактору, що загалом характерно для тогочасної історіографії і для історичного роману. Розвиваючи ідею прогресу, французькі історики періоду Реставрації доходили висновку, що прогрес суспільства – це передусім прогрес моральний. Ця ідея морального прогресу як вищого закону й сенсу історії була прийнята й французькою романтичною літературою, передусім історичним романом. Прикладаючи моральні виміри до історії, Віньї засуджує Рішельє та його політику, яка виправдовує державною необхідністю будь-яке насильство і свавілля, несправедливість і аморалізм. За романом Віньї, головний злочин Рішельє полягає у тому, що він відділив політику від моралі і своїм цинічним політичним прагматизмом поклав початок «ненормальному» історичному розвитку Франції, що призвело до катастроф у майбутньому.

Але й Сен-Map не ідеальний образ, як схильні були його тлумачити адепти концепції «аристократичного романтизму» Віньї. Якщо образ Рішельє однозначно негативний, то його антогоніст Сен-Map не є однозначно позитивним. Йому притаманна складність і внутрішня суперечливість, яка, до речі, й робить його живим і динамічним. Благородний юнак, вихований у кращих аристократичних традиціях, Сен-Map приїздить до Парижа, де закохується в Марію Гонзага, принцесу крові, і, щоб здолати прірву, що відділяє його від коханої, втягується в придворні інтриги й політичне життя, стає фаворитом Луї XIII й очолює змову проти Рішельє. В міру цього втягування Сен-Map все більше віддаляється від своєї моральної природи, вдається до вчинків і дій, сумнівних з морального погляду, і не зупиняється навіть перед злочином, змовою з іспанцями, які мали вторгнутися до Франції і прийти на допомогу заколотникам. Якоюсь мірою Віньї виправдовує героя його коханням до принцеси Марії, але цим не знімається його трагічна провина, яка дедалі посилюється і приводить, зрештою, героя до загибелі. Наприкінці роману відчуттям цієї провини проймається й Сен-Map, цим зумовлене його рішення відмовитися від порятунку й прийняти смерть.

На розвиток історичного роману в усій Європі першої половини XIX ст. мав великий вплив Вальтер Скотт, який створив його жанрову модель, на яку орієнтувалися письменники різних країн. Одні приймали цю модель і йшли від неї, інші вносили в неї корективи, нерідко ґрунтовні, але так чи інакше всі вони відштовхувалися від неї. Віньї належить до другої групи авторів, у своєму «Сен-Марі» він далеко відходить від скоттівської моделі, але не настільки, щоб обірвався зв’язок з нею.

Найістотніше розходження полягає в типі головних героїв та їхніх функціях. У Скотта, такими героями, як правило, виступають герої вигадані, вони переймають і основні сюжетні функції, щодо героїв історичних, то вони в його романах з’являються епізодично, але їх поява завжди багатозначна, через них діє сама історія. В романі Віньї головними героями виступають історичні особистості, тут Сен-Map не тільки виконує історичну місію, а й бере на себе любовну інтригу, яка у Скотта завжди доручається героям вигаданим. Істотна відмінність полягає і в тому, що, після всіх драматичних ускладнень і перипетій, романи Вальтера Скотта завершуються щасливо, в чому закладений примирливий і об’єднуючий сенс, продиктований іс-

* Це та Марія Гонзага, яка в 1647 р. стала дружиною польського короля Владислава IV, а після його смерті у 1648 р. – дружиною короля Яна-Казиміра, і відігравала активну роль у політичному житті Речі Посполитої під час Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Серед персонажів роману Віньї, що складають його історичне тло, фігурують польські посли-свати, зображені з легкою іронією як східні напівварвари торичним оптимізмом автора. Роман Віньї обривається на трагічній ноті, зло лишається в ньому не покараним, позитивні паростки життя не здобувають хоча б відносну перемогу. Але в інших аспектах, зокрема майстерному змалюванні історичного тла й відтворенні «місцевого колориту», «Сен-Map» Віньї близький до романів «шотландського чародія».

Наступним прозовим твором Віньї був «Стелло» (1832), твір, що складається з трьох повістей, об’єднаних спільністю задуму та ідейної концепції. Оскільки він має ще сюжетне обрамлення, одного на всі повісті оповідача й одного слухача, який час від часу вступає в дискусії з оповідачам, то це надає йому певної сюжетно-композиційної єдності й дозволяє назвати його романом чи, точніше, романом у повістях. На змістовому рівні цей твір цікавий передусім тим, що в ньому Віньї підносить проблему митця й суспільства, яка глибоко хвилювала романтиків, у тому числі й французьких. Вони теж гостро відчували невідповідність, а то й ворожість нового, буржуазного суспільства мистецтву і свою неприкаяність у цьому суспільстві. Звісно, це була ворожість не в класовому розумінні, а передусім в духовно-психологічному. Відштовхування і протест у них викликав його меркантильний характер, утилітарно-практична спрямованість, бездуховність і нівелювання особистості. І якщо німецькі романтики виявляли прихильність до переведення «проблеми митця» в метафізичний план, то романтики французькі ставили її з більшою соціальною визначеністю і гостротою. Ця їхня схильність виразно проявляється і у Віньї, зокрема в його романі «Стелло» і драмі «Чаттертон».

Всі три повісті, які Чорний лікар розповідає Стелло, це повісті про те, як різні суспільства й політичні системи гублять поетів. А розповідаються вони для того, щоб відвернути Стелло «від безглуздого прагнення віддати своє перо політичній партії». Перша повість – розповідь про те, як поет Жільбер був згублений «старим режимом», феодально-абсолютистською монархією, друга – сумна історія англійського поета-преромантика Чаттертона, який став жертвою буржуазного суспільства, його «розумного егоїзму», в третій ідеться про Андре Шеньє, відправленого на гільотину якобінською диктатурою, «людьми, які обжерлися владою і впилися кров’ю на небачених політичних оргіях».

Як бачимо, тему «митець і суспільство» Віньї зміщує значною мірою в політичну площину й схиляється до негативізму в її трактуванні. Його роман зрештою демонструє, що всі суспільно-політичні системи чужі й ворожі митцям та мистецтву. «Кажу вам: особистість рідко буває неправою, суспільний лад – завжди», – заявляє він устами Чорного лікаря. На переконання письменника, конфлікт між суспільством і митцем виникає неминуче, «оскільки будь-який суспільний устрій заснований на сміхотворній брехні, а мистецтво може бути прекрасним тільки тоді, коли воно народжується із найглибшої внутрішньої правдивості». Завершується роман «Рецептом Чорного лікаря» на предмет того, «як відділити життя політичне від життя поетичного» і як митцеві «самотньо і священно виконувати своє призначення».

Ще одним значним прозовим твором Віньї є «Неволя і велич солдата» (1835), який за формою є теж романом-триптихом, але з більш ослабленими внутрішніми зв’язками між трьома повістями. Провідним мотивом цього твору є мотив трагізму долі солдатів-вояків, яких правителі використовують у своїх політичних іграх, що переростають у криваві війни. Скоряючись воїнському обов’язку, вони змушені вбивати, протиприродно вбивати за наказом, але кожне таке вбивство лягає тягарем на серце й моральне сумління. Тут романтик Віньї піднімає голос проти закону автоматичної покори, на якому тримаються армії.

До сюжету повісті із роману-триптиху «Стелло» Віньї повернувся в драмі «Чаттертон» (1835), яка є його кращим і найвідомішим твором у драматичних жанрах. Загалом же на ниві драматургії ним були ще створені історична драма «Дружина маршала д’Анкра», яка тяжіє до трагедійного полюса, і комедія «Відбулася переполохом». Крім того, в другій половині 20-х років він переклав французькою мовою шекспірівські «Ромео і Джульетту», «Венеціанського купця» й «Отелло» з рідкісною для доби романтизму близькістю до оригіналу.

Повернення Віньї до сюжету «Чаттертона» пояснюється передусім тим, що тема долі митця в буржуазному суспільстві була цілком сучасною і найактуальнішою. В драмі гостро ставиться питання про неможливість існування поета в середовищі, де панують меркантилізм та бездуховність, і наголошується його непотрібність і приреченість у цьому середовищі. «Я хотів показати, – писав Віньї про цю свою драму, – духовність, яка задихається в матеріалістичному суспільстві, в такому суспільстві, де жадібний ділок експлуатує розум і труд. Чаттертон – символ поета, Белл і Бекфорд уособлюють буржуазію, яка цінує лише промислову діяльність та гроші». Тут дається взнаки певний вплив сенсімонізму, до якого Віньї виявляв інтерес у період Липневої монархії.

Драматизм долі Чаттертона в тому, що він не може порозумітися з суспільством, в якому він живе, у них різні системи цінностей і різні мовні коди. «Хай навіть ваші вірші чудові, – заявляє йому Бекфорд, – але кому вони потрібні? Кому, питаю я вас?» Містер Бекфорд по-своєму щирий, в усякому разі він цілком впевнений, що вірші Чаттертона (й поезія взагалі) не мають справжньої вартості і є ніби забавою. Бекфорд не є якимось виплодом пекла, він на свій лад співчуває Чаттертону і навіть готовий допомогти йому заробити, але їх розділяє глуха стіна непорозуміння. В цій драмі йдеться не про опозицію митця суспільству взагалі, як в романі «Стелло», а про його опозицію конкретному суспільству, що базується на владі грошей та утилітарних цінностях.

Аврори Дюпен (по чоловікові Дюдеван), яка писала під псевдонімом Жорж Санд, – яскрава літературна доля. За життя її слава була незвичайно велика, її твори викликали голосний резонанс у Франції та за її межами, нерідко ставали явищами не лише літературного, а й громадського життя. її романи й повісті, в яких ставилися гострі соціальні, моральні та інші питання, хвилювали сучасників, будили думку, викликали запеклі сперечання.’іІВ середині минулого століття жоден французький письменник, навіть Гюго, не мав у Європі такої слави й авторитету. Так, в Росії Бєлінський називав її «першою поетичною славою сучасного світу», Черни-шевський – «великим, вражаючим душу письменником», Тургенев – «однією з наших святих», а Достоєвський запевняв, що її імені «не судилося забутися і зникнути серед європейського людства».

Але сталося по-іншому: вже наприкінці XIX ст. її слава починає меркнути, в її романах починають вбачати сумбур ідей і гіпертрофію емоцій, «колосальну балаканину» (Е. Фаге), а в XX ст. її ім’я виявилося якщо не забутим, то відсунутим на другий план. В історіях французької літератури, що видаються на батьківщині письменниці, її творчості відводиться все менше місця, а в одній з останніх автори обмежилися її стислою характеристикою. Радянські літературознавці пояснювали це ворожим ставленням буржуазних учених до «прогресивної письменниці», але справа тут набагато складніша. З одного боку, ті проблеми та ідеї, речником яких виступала Жорж Санд, у XX ст. перестали так хвилювати «європейське людство», з іншого боку, поетика і стиль її романів виявилися далекими естетиці й художнім смакам нашого сторіччя, і цей розрив дедалі зростав. У рецепції XX ст. романи Жорж Санд небезпечно наблизилися до тривіальної літератури, читають їх головним чином споживачі цієї літератури і приваблюють вони цих читачів вже не своїм ідейним багатством та сміливістю думки, а любовними перипетіями та мелодрамами.

Але при всьому тому творчість Жорж Санд – це велике історико-літературне явище XIX ст., і проминути його в нашому курсі ми не маємо права.

Письменниця залишила величезну творчу спадщину, що складається більш ніж із ста романів і повістей, вісімнадцяти драм, великої кількості публіцистичних та критичних статей і нарисів, багатотомної «Історії мого життя», крім того, збереглося більше вісімнадцяти тисяч її листів. Працюючи для газет та журналів, вона щоденно писала двадцять обов’язкових сторінок, що стало нормою її літературної праці. Звичайно, ця рідкісна продуктивність не могла не позначитися на художній якості її творів, яким часто не вистачає доробки, які страждають на багатослів’я і велемовність, застосування вироблених кліше.

Народилася письменниця в редині, що була за класичний зразок мезальянсу: її батько – аристократ, офіцер наполеонівської армії, мати походила з міщанської родини. Ще дівчинкою Аврора втратила батька, опікувалася нею бабуся, яка прагнула виховати її в аристократичному дусі й ізолювати від матері-простолюдинки (в чому, слід сказати, їй не пощастило – внучка стала демократом за переконаннями й заявляла згодом, що належить «до народу як по крові, так і по серцю»). Виховувалася вона в пансіоні при монастирі, а після виходу з пансіона була видана заміж за дворянина Дюдевана. Шлюб виявився невдалим, між подружжям не було згоди й взаєморозуміння, і після дев’ятилітнього подружнього життя Аврора Дюдеван наважується на відчайдушний, як на той час, крок: вона залишає чоловіка і їде в Париж, де поселяється в мебльованих кімнатах і на прожиття заробляє, працюючи в газеті «Фігаро». На ці факти біографії письменниці важливо вказати й тому, що вони тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі лягли в основу перших її романів і загалом чимало прояснюють в її творчості.